Розділ 4

Дивлюся прямо в його темні очі, у яких немає ні краплі доброти.

Соколов пильно розглядає мене, наче товар на ринку, боячись пропустити маленький міліметр моєї талії.

— Підійди, — холодно мовив Соколов, пильно дивлячись на мене.

Глибоко видихаю та повільно прямую до чоловіка. Стаю поруч із ним та, схиливши голову, стою. Але Андрій підіймає моє підборіддя, щоб добре розгледіти мої сині безодні очі. Його рука холодна, наче лід, що торкнулася моєї душі.

— Яка гарна дівчинка… Тепер ти повністю належиш мені.

У його словах не було ніжності, а лише холод. Він явно ніколи в житті не кохав по-справжньому, тому ставиться до всіх жінок як до речей.

— Якщо будеш слухняною — не отримаєш ляпаса по щоці. Я не люблю непокірних жінок, тому ти маєш мені підкорятися, — вимовив Соколов і сховав руки за спину.

Ці слова вивели мене з себе. Та хто він такий, щоб підіймати руку на мене? Багатий ідіот, який купив мене у моєї ж матері, яка безжально продала мене!

— Я не належу вам! Це лише на деякий час. І я не буду брати участі у ваших брудних іграх. Я — гідна дівчина, а не товар! — мовила я, дивлячись прямо йому в очі.

Соколов розсміявся та потер ніс.

— Ну, якби не твоя дурна мати, яка не має мозку і не поставила б суму в мільйон гривень — то зараз ти б жила довго та щасливо зі своїм підкаблучником Олександром.

Я розлютилася. Як він сміє так говорити про мого чоловіка? Я не дозволю йому цього!

— Не смійте втягувати в це мого чоловіка! Борг буду платити я, а не він. Його не чіпайте! — промовила я з гнівом в очах.

По обличчю Соколова було видно, що він зрозумів — я непокірна. Що я не буду піддаватися. Я буду платити борг не своїм тілом, а своєю гідністю.

— Я так розумію, тебе важко приручити до чужого чоловіка. Але повторю...

Вмить Соколов міцно і боляче схопив мене за руку й притулив до свого обличчя. З лідерством в очах гаркнув:

— Я тут головний. Я твій господар. Ти маєш підкорятися мені й робити все, що я тобі скажу! Твій чоловік тобі не допоможе — цей слабак безсильний проти мого божевілля й сили! А якщо ти будеш намагатися втекти або робити те, що мені не подобається — твоє гарне обличчя буде вкрите жахливими синцями. Не думай, Катю, що я буду терпіти непокору. Я не принц на білому коні. Я — ЛІДЕР. І будь упевнена: я не побоюся зробити тобі боляче.

Вмить Соколов жбурнув мою руку.

Я мовчала. Після його дотику залишилася неприємна біль. Я мусила мовчати не лише заради себе, але й заради Сашка.

— Дикий! — гаркнув Соколов, і вмить у дверях з’явився його охоронець.

-Слухаю,Андрію Романовичу!

— Відвези Катю в мій маєток. Але пильнуй її, щоб не посміла втекти! І ніяких з нею поблажок! Не смій дозволити їй подзвонити комусь із її рідних. А краще...

Вмить Соколов дістав із моєї кишені мій телефон. Я навіть не встигла зойкнути.

— А це побуде зі мною. Щоб не мала доступу до своїх рідних, — мовив Соколов і поклав мій телефон до себе на стіл.

— А я побуду ще в офісі.

— Як накажете, Андрію Романовичу!

Злість і сум розривали мене. Я маю жити у його маєтку без дозволу подзвонити комусь. Для мене це нічим не відрізняється від пекла.

Я йшла за охоронцем, а він зрідка повертався в мою сторону, щоб подивитися, чи йду я за ним.

Опинившись на вулиці, він відкрив мені дверцята свого автомобіля. Я сіла на заднє сидіння, дивлячись, як охоронець закриває за мною двері й обходить машину. Дивно, але як на мою думку, цей охоронець трішки більш ввічливий, ніж цей клятий пес Соколов.

Ми поїхали. Я почала думати про Сашка, прокручувати в голові наші з ним щасливі роки спільного й щасливого життя. Якого зараз у нас немає. Є лише розлука і туга за коханим.

Ми їхали двадцять хвилин. Охоронець зупинився біля великого маєтку з білими високими воротами та розкішним білим фасадом, який із середини виглядав як палац. Заїхавши у двір, охоронець зупинив машину й вийшов, щоб відкрити мені двері.

Виходжу і спочатку розглядаю маєток. Він був гарний та до шалених розмірів розкішний.

— Я проведу вас у вашу кімнату, Катерино Олегівно. Якщо вам щось знадобиться — ви можете сказати кухарці на кухні. Її звати Яна.

Розглядаю дім та киваю охоронцеві, що зрозуміла. Він веде мене в середину маєтка.

Усередині маєток був ще розкішніший: дорогі меблі, біла люстра — усе було гарним. Напевно, така ж, як і цей маєток, квартира сподобалася моїй мамі.

Прямую за охоронцем по сходах. Він зупиняється біля перших дверей і відкриває їх мені. Повільно заходжу туди і розглядаю кімнату.

— Ось ваша кімната. Якщо щось знадобиться — звертайтесь до Яни, — мовив охоронець і зачинив за мною двері.

Кімната була гарна. Я сіла на ліжко й взялася за голову. Моє життя зруйновано. Я не маю доступу до свого телефона. Я не маю можливості обійняти свого чоловіка. Я не маю права на свободу — поки не віддам борг матері.

Через дві години я просто лежала на ліжку, навіть не знявши свої босоніжки. Дивилася у стелю. Моє лице було спокійне, але душа розривалася на різні шматки, які важко було зібрати до купи.

Раптом у мої двері хтось постукав. Я вмить підскочила.

— Катерино Олегівно, до вас можна? — сказав жіночий голос. Це була, напевно, Яна, про яку мені казав Дикий.

— Так, заходьте! — відповіла я.

Двері відчинилися, і до кімнати зайшла молода дівчина з їжею на підносі в руках.

— Вибачте, що турбую. Я принесла вам їжу, щоб ви не були голодні, — ввічливо мовила дівчина і поклала піднос біля ліжка на тумбочку.

— Дякую, Яно! — подякувала я дівчині й глянула на неї.

Яна збиралася йти, але я її зупинила.

— Яно, почекай! — мовила я, і вона вмить обернулася.

— Так, я вас слухаю!

— Ти давно тут працюєш? Як тобі взагалі працювати на Соколова? — запитала я й схрестила руки на грудях.

Яна глибоко видихнула і, тримаючи мене в напрузі, відповіла:

— Я працюю тут недавно. Андрій Романович буквально місяць тому купив цей маєток. Працювати на нього не складно, але буває так, що йому важко догодити, і тому інколи він мене сварить. Навіть міг вдарити, — сказала Яна з маленьким страхом в очах.