Розділ 2

Марина Іванівна

Проходжу до невеликої будівлі, де зовні згори великими літерами намальовано: "Клуб Азарту". Коли Олег був живий, мені не доводилося туди ходити, бо у мене була підтримка. Олег добре працював, тому у нас була хороша і стабільна зарплата, на яку ми могли прожити та забезпечити Катю. Але після його смерті все рухнуло. Я намагалася знайти роботу,щоб не доводилося влазити в брудні методи заробітку грошей, але мене нікуди не брали — усі говорили, що я недостатньо освітчена. Я і справді не мала диплому: пішла після 9 класу, та й у школі я не вчилась на відмінно. Можна навіть сказати — взагалі не вчилась. Мене цікавили більше ігри, але не звичайні, а такі, на яких можна заробити хорошу суму грошей. Я дуже добре грала в карти, і у 8 класі після школи я зі своїм однокласником Дмитром грала в азарт на 100 гривень. Було неочікувано, але я виграла його, давши дві карти на погони. З того дня і почалася моя жага до азарту. Але тоді я пограла лише раз і потім забула, бо тоді мені не доводилося шукати роботу — у мене була моя мати Анна, яка забезпечувала мене. Але та гра з Дмитром запам’яталася мені надовго — як я виграла його ж 100 гривень.

Моя мати була проти азарту. Вона вважала, що справжня жінка має власноруч заробляти гроші. Вона була права, але я не хотіла працювати по 9 годин на роботі й отримувати нещасні 500 гривень — для мене це було дико. І зараз, після смерті чоловіка, я вимушена піти у цей заклад, знаючи, що добре граю в карти, але не знаючи, чим це закінчиться.

Заходжу в приміщення, в якому горить тьмяне світло, але добре видно гральні столи, за якими сидять різні люди: одні курять цигарки і п’ють пиво, інші радіють, що виграли 1000 гривень, а інші просто сидять за столами і дивляться на цю гру у виживання. Проходжу до вільного столика і сідаю, поклавши свою сумку біля себе, у якій у гаманці були нещасні 100 гривень, які мені позичила сусідка. Я знала, що Катя тепер доросла і живе у достатку. Я могла попросити у неї грошей, але після того, як вона у 10 років була вимушена стати дорослою, я не змогла. Я сама знайду спосіб дістати гроші.

Сиджу, занурена у свої думки, які киплять в мені, наче гаряча вода у каструлі. Раптом повертаю голову вправо, де був гральний столик. На нього падало світло лампи, яка нависала над ним. За столом сидів чоловік. На вигляд йому було 30–38 років. Він виглядав дорого: чорний костюм, елегантний чорний галстук, який добре пасує йому. На правій руці — дорогий годинник з кожаним ремінцем, який гарно обвиває його руку. Цей чоловік не був дуже привабливим, але було видно, що він не був простим гравцем, який прийшов сюди, щоб просто розважатися. Він прийшов сюди, щоб отримати владу над іншими.

Чоловік грав з якимось молодим хлопцем, який нещасно тримав 10 карт у себе в руці. Було видно, що він стривожений (напевно, поставив велику суму на виграш), а у Чоловіка залишились дві карти, які він з легкістю тримав у руках. Несподівано чоловік вигукнув:

— Це тобі на погони!

І поклав дві карти хлопцеві на його знижені плечі. А сам забрав суму грошей собі, яку і сам дав. Раптом Хлопець знервовано вийшов із приміщення. По його обличчю було видно, що він зганьблений.

Але я не могла зганьбитись. Тому підійшла до цього таємничого чоловіка, який, наче, казав:

-Мене не просто виграти.

— Доброго дня... — вимовила я з упевненістю. — Ви ще граєте? Дозвольте мені зіграти з вами?

Чоловік повільно підняв на мене свої карі очі, на які падало світло ліхтаря.

— А чому б ні? Сідайте, — чоловік показав правою рукою на стілець, який був розташований у другому куті стола. Позаду нього стояли двоє високих людей у чорних окулярах — було видно, що це його охоронці.

— Андрій Соколов, — представився чоловік низьким голосом, кидаючи на мене свій холодний погляд.

— Марина Іванівна, — представилася я, вмощуючись на стільці, кладучи свою сумку собі на коліна.

— Яку суму ви хочете поставити? — холодно запитав Соколов, переплітаючи свої пальці в замок.

Раптом я згадала, що нещодавно дивилася хороші квартири на одному сайті. Всі квартири були гарні, але я хотіла чогось розкішного, багатого. І, листаючи анкети, побачила велику гарну квартиру, яка за розмірами була як три звичайні. Гарний ремонт, ванна-джакузі, гарна кухня, на якій була чорно-срібляста плитка, розкішний великий балкон. І ця квартира коштувала 1 млн гривень. Я знала, що це дуже великі гроші, але у своїй однокімнатній квартирі, яка чудом дісталася мені від покійної мами, мені було незручно: старий ремонт, старі меблі, які скоро мали б розвалитись, враховуючи їхній вік. Тому, бачачи ту багату квартиру, я з упевненістю знала, що виграю цього Соколова. Тому з впевненістю вимовила:

-Граємо на 1 мільйон гривень.

П’ючи своє віскі, яке офіціант приніс Соколову, чоловік поставив свій стакан на підніс, нахилився в сторону стола і вимовив:

— Оу, Марино, це дуже великі гроші. Ти ж знаєш, якщо програєш, тобі доведеться платити мені цю суму.

— Так, знаю, але я впевнена в своїй перемозі! Я добре граю в карти, тому я виграю вас. І ваш мільйон піде мені в кишеню! — вимовила я з легкою усмішкою на вустах.

Соколов тихо засміявся і вимовив:

— Ну добре, Марино! Ставлю 1 мільйон гривень, але якщо програєш, то всі ці люди тебе просто зганьблять.

Я озирнулася по сторонах. Біля столу стояли декілька людей, які з хохотом дивилися на мою впевненість.

— І підеш ти звідси так само, як пішов попередній хлопець, що грав зі мною — з ганьбою на вустах.

Я подивилася з суворістю на чоловіка. Він явно не був тим, хто програє. Він був багатий, небезпечний.

З цими думками нам роздали карти, та ми почали грати в гру на виживання, думаючи про бажану мною суму грошей — 1 мільйон.

...

Знервовано тримаю в руках свої 10 карт. Було очевидно, що зараз я програю. А Соколов, тримаючи в руках лише одну карту, кинув її на стіл.

— Ну от, бачиш? Я виграв, гроші мої! — хитро вимовив Соколов, та люди, які були біля столу, почали нестерпно боляче сміятися з мене. Кожне їхнє "ха-ха" наче говорило мені: "Ти — ганьба."