Розділ 19

Вранці на годину раніше встаю, годую кошеня. Збори не зайняли багато часу, з вечора все підготувала. Даремно мене Барановський не цінує.

Де він ще знайде таку відповідальну помічницю? У мене ж і рот на замку, і костюмчик погладжений, і на дзвінки його відповідаю з третьої секунди. У перші дві злякано стрибаю, а потім - сама ввічливість зі шкідливим начальником.

Розхвалила себе для бойового настрою. Такою бадьорою чудовою співробітницею і приїхала на недобудований об'єкт.

Водій показав мені, куди заходити.

Бос попадається біля самого входу серед інших чоловіків. Вітаюся. Залишаюся поруч і слухаю про що говорять. Зрозуміла, що про терміни будівництва. Головний виконроб з піною у рота запевняє, наскільки вони прикладають зусилля здати вчасно об'єкт.

Решта чоловіків косяться на мене, ковзають очима то на виріз блузки, то стегна, обтягнуті спідницею, оцінюють. Один мені навіть підморгує, як Андрій, улюбленець жіночої частини офісу.

А я на них майже не звертаю уваги, куди цікавіше боса розглядати. Сьогодні на ньому стильні штани, кавового кольору сорочка. Треба ж, і поголився, від чого стала помітніше ямочка на підборідді.

Для Уляни старається?

Ну зрозуміло, а для кого ж ще!

Після важливих обговорень, Барановський представляє мене відповідальним працівникам за будівництво.

- Ніколь, ти підеш зараз вносити в базу терміни і оновлений план на витрати. В офісі перевіримо, що і як. А ми з Михайлом ще пройдемося по будівлі. Набери, коли звільнишся.

- Звісно, Матвію Сергійовичу. Я не заблукаю, - під виглядом дуже старанної помічниці, киваю.

- Ми допоможемо не заблукати, - мало не хором будівельники обіцяють.

- Ви теж йдете зі мною, - суворо так бос їх обламує.

Розділяємось. Я поки йду всередину приміщення разом з літнім заступником виконроба. Матвій Сергійович попрямував на контрольний обхід.

Ніяких складнощів не виникло. У ноутбуці вношу дані в програму. Від чаю відмовляюся, а то набігли ще інші будівельники. Якось ніяково людей відволікати. Та подвійно ніяково себе почувати під ненажерливими поглядами.

Виходжу з комірчини, яка служить тут тимчасовим кабінетом. Пробираюся по довгому коридору фойє. Мені також цікаво все роздивитися.

Поки що складно уявити серед голих стін майбутній п'ятизірковий готель за особливим дизайнерським проектом. Але те що величезний вийде, та ще й у центральній частині міста, зрозуміло і так.

- Ні, я вже все для себе вирішив.

Перед поворотом сповільнююся.

Голос Барановського виразно чується, віддаючи луною в порожньому приміщенні.

Визираю показати, що я вже впоралася. Бо я ж обіцяла подзвонити. Він стоїть один, до мене спиною. Зайнятий телефонною розмовою.

- І що з того? - обурено запитує.

Ховаюся назад. Краще перечекаю. Раптом потраплю під гарячу руку. Адже я знаю, які у Матвія руки гарячі, а губи його такі, що ух-х...

Ой, не про те повинна думати старанна помічниця. Терміново намагаюся відволіктися. Під ногами валяється шматок гіпсу, за формою схожий на сердце. Беру в руку, кручу, аби відволіктися.

- Скажімо так, я здогадувався з самого початку, - тим часом продовжує бос. - Ну, авжеж, мене не проведеш. Я відчуваю брехню за версту!

Бач ти, який чутливий.

Прислухаюся тепер ще більше. Вже не знаю, як і чому. Але у мене раптом долоньки спітніли від дивної розмови.

- Ні-і, каяття їй не допоможе. Ще чого не вистачало! Тож в її інтересах і далі тримати язика за зубами. - Після паузи на відповідь співрозмовника: - якщо спробує відкрити комусь свою дурну правду, тоді проблеми будуть, але не у мене. Краще б їй не дізнатись, який я буваю розлючений. Розплата обов'язково відбудеться!

Ой, лишенько...

Ледве стрималася, щоб не скрикнути вголос.

Мені кінець!

А може, не мені?

Хтось ще йому бреше, правду приховувала, і краще б тримала і далі язика за зубами?

Хто, як не я? Інших однокласниць з Матвієм поруч не бачила. Та й інші не зганьбили настільки його.

Тільки навіщо тоді він випитував, якщо збирається розлютитися в результаті? Невже заздалегідь перевіряв, чи вмію я зберігати таємниці?...

Вмію! Чесно, вмію! Не чекати ж мені на розплату.

- Ніколь? Звільнилася вже?

Барановський сам знаходить мене, виходячи на світло.

- Так! Щойно! Ось, збиралася дзвонити вам, - нервово махаю шматочком гіпсу.

Бос перехоплює уламок з моєї руки.

- Добре, Ніколь, - каже в нього, як наче у слухавку. - Ми скоро закінчуємо та далі поїдемо разом. Оу, шум якийсь, тебе погано чутно .

Сміється. Жбурляє подалі шматочок серцевого гіпсу.

Нормальний він взагалі?

Адже тільки-но ділився планами, як зі мною розквитається. І ось, йому весело. Ну і негідник же ти, Баран-Барановський!

- Образили, чи що? Чого раптом насупилася?

От усе його допитливі очища помічають.

- Ні, я просто... чекаю подальших вказівок, босе.

Навіть поплакати і те ніколи.

- Йдемо зі мною, - махає. - Цей об'єкт останнім часом - мій улюблений. Ух, і розвернемося ж ми тут. Іноземні інвестори не шкодують бюджет на фінансування.

Проводимо в улюбленому проекті боса ще близько години. Вірю, якщо він, справді, й любить когось, то тільки роботу. Ну і себе, звичайно ж. Той ще самолюбний тиран. Майже ніколи з себе не виходить. Але якщо вибухне, то все... Андрій дивом не зламав собі шию, коли полетів на підлогу зі столу.

Приїжджаємо на обід. Знову в той же ресторанчик неподалік від офісу. Колеги сюди не заглядають, та й я б не стала. У місцевій офісній кафешці ціни не настільки кусючі.

Одне тішить, під час робочих виїздів, не я оплачую рахунок.

Матвій Сергійович сам робить замовлення. Вчора він запитував про мої побажання. Сьогодні не став.

Нам приносять ті ж страви, що і минулого разу. Чомусь тільки ставлять тарілки навпаки.

Мені дістається гострий суп з чилі та чорний бургер.