Розділ 13. Таємні доторки

Барселона вдень жила іншим життям — шумним, сонячним, безтурботним. Але для Амелії й Рафаеля світ тепер став іншим. Вони ділили між собою секрет, таємницю, яка палала в кожному погляді й дотику.

Вдень вони поводилися, як чужі: короткі слова за вечерею, байдужі погляди у вітальні, відстороненість при матері. Але щойно вечір приносив темряву, їхні шляхи перетиналися. У коридорі, на терасі, в гаражі.

Амелія ловила себе на тому, що серце шалено б’ється щоразу, коли вона випадково відчувала його руку, яка торкалася її у вузькому проході. Рафаель же ставав іншим — його жорстка маска зникала, коли вони залишалися наодинці. У його погляді з’являлося щось ніжне, небезпечне й спрагле водночас.

— Ми граємо з вогнем, — прошепотів він одного разу, коли вона потай прийшла до нього в гараж. Він пригорнув її до себе, губи жадібно ковзнули по її шиї. — І цей вогонь нас знищить.

— Нехай, — відповіла вона, стискаючи його футболку. — Якщо це означає бути з тобою.

Він поцілував її так, ніби це справді була остання ніч.

Та навіть у моменти пристрасті їх переслідувала тінь небезпеки. Матео.

Він усе частіше з’являвся поруч, наче спеціально. Його погляди були надто пильними, надто пронизливими. Він міг усміхатися, жартувати, але в його очах Амелія бачила холодний інтерес.

Одного вечора, коли вони з Рафаелем випадково перетнулися в коридорі й ледь стрималися, щоб не торкнутися одне одного, Матео раптово вийшов із тіні.

— Ви часто так… дивитеся одне на одного, — кинув він з лукавою посмішкою. — Якось занадто пристрасно для братчика й сестри.

Рафаель напружився, його погляд потемнів.

— Ти щось хочеш сказати?

Матео нахилився ближче, його голос став холодним:

— Ще ні. Але дочекаюся моменту, коли все стане очевидним. І тоді… хтось із вас програє.

Амелія відчула, як її кров похолола. Рафаель узяв її за руку — непомітно, але міцно, наче клявся, що не дозволить нікому їх зламати.