Глава 4

Дівчина позадкувала і плюхнулася на стілець, ледь не сівши повз сидіння. Причому на той, що біля батареї, де раніше лежала зелена рептилія. Зараз гігантська ящірка кудись зникла, натомість замість неї з'явився чоловіко-кіт. І якщо раніше Лана думала, що в неї галюцинації, то тепер почала підозрювати, що досі не прокинулася і продовжує блукати лабіринтами надто барвистого сну. Бо якщо це не сон, то, напевно, чийсь злий розіграш.

— Як це? Що це? — вона вдивлялася в нову деталь чоловічого тіла. — Якийсь фокус? Ця штука пристібається?

— А хіба ти вранці пристібаєш вуха чи ніс? — спитав він. — Хвіст така сама частина мене, як і все інше.

— Припустимо, — вона все ще вважала все це якимось невдалим розіграшем. Ну звичайно, як же інакше? Над нею просто вирішили пожартувати, адже так? Чи ні? — Але ти мені так і не відповів. Як ти увійшов і навіщо, власне, прийшов?

— Вважається, що чорні коти приносять нещастя, але це все вигадки. Ми, між іншим, дуже вдячні створіння, — на його голові раптом з’явилася додаткова пара вух. Чорних, котячих, із ворсинками синього хутра в серединці. — Ти мене врятувала, і на подяку я цілий рік оберігав тебе від лих.

— І як же ти мене захищав, дозволь спитати? — підозріло примружилася дівчина.

— Що означає як?! На акторку, яка грала Снігову королеву, реквізит упав? Упав. Досі у лікарні. А на її місці могла б бути ти, якби отримала цю роль, — почав перераховувати він. — Білосніжка в оркестрову яму перекинулася? Перекинулася. Тепер лежить із переломом. Зате жоден гном не постраждав, і ти, будучи сьомою, стояла якнайдалі від небезпечної зони.

— То це через тебе мені ролей не давали? — насіла на нього Лана, запідозривши, що до чого.

— Краще б сказала мені «дякую»! — здається, образився чоловік. — Он, живенька, здоровенька.

— І майже без роботи!

— Ну, робота — справа така, може з’явитися будь-якої миті, — змахнув рукою він. — Зате в тебе руки-ноги цілі. Я вмію передбачати небезпеки та вберіг тебе від них не раз і не два, а ось ти... Ти мене, між іншим, до хати так і не принесла, просто в парку випустила. Зате Макса — будь ласка, одразу ж притягла!

— Макс — це хто? — не зрозуміла вона.

— Як хто? Він! — вказав брюнет на практично оголеного чоловіка, що з'явився з ванної кімнати. Бо хіба можна вважати одягом жіночий шарф, обгорнутий довкола стегон? — Довго ти. Допомогла гаряча водиця, га? — звернувся він уже до новоприбулого. — Відігрівся?

— А ти, Валде, не заздри! — сказав незнайомець, помаранчеві очі якого контрастували із зеленими кінчиками чорного волосся, що огортало плечі, а за спиною виднілися... зелені крила! — Мене вона принесла, бо відразу відчула наш зв'язок. І давай уже сюди мій одяг, холодно! — він пересмикнув м'язистими плечима.

— Та будь ласка, дарма я його сюди тягнув, чи що? — володар шкіряного плаща кинув приятелю чорний мішок із речами, що стояв біля дивана і який Лана відразу й не помітила. — Тільки крила сховай, тут і так місця замало.

— Сховаю, сховаю, ще буде привід їх розім'яти, — пробурчав крилатий і знову зник у ванній.

Господи, через цього муркотливого індивіда у неї зовсім вилетів з голови крилатий ящір, який (о господи!) за час її непритомності не просто став набагато більшим, а взагалі перетворився на людину, що явно не один день провела у спортзалі! Як таке можливе взагалі? Чи це також продовження розіграшу? Але ж крила реальні, вони не пристебнуті на ремінцях, а буквально стирчать зі спини!

Лана так і стояла, прочинивши рот від подиву, поки її не гукнув кіт.

— Ну от і познайомилися, — весело сказав він. — Ти Макса не бійся. Він хоч і драконище, тебе не скривдить.