Глава 2

Якби Лана вірила у дива, то вважала б себе героїнею якоїсь фентезійної історії. Однак дівчина була реалісткою до мозку кісток і не вірила не те що у фентезі та магічних істот, але навіть у Діда Мороза, причому від самого дитинства, коли випадково побачила, як сусід дядько Микола вбирається у червоний каптан і в образі казкового діда дарує подарунки своїм маленьким дітям.

Татко Лани в каптан не перевдягався, бо вона його не мала. Тата, себто. Матусі також. Була лише тітка Агнеса, яка зараз залишилася у рідному місті, відпустивши племінницю підкорювати столицю.

Угу, так у неї і вийшло! Столиця підкорюватися не хотіла, як не намагалася Лана себе проявити. Вона бігала по кастингах, знімалася в епізодичних ролях, грала в масовці на театральних підмостках, проте поки що так і не змогла вибити для себе хоча б роль другого плану. З друзями теж було не густо. А все через зовнішність, як вважала дівчина.

Ну от кому зараз потрібні альбіноси? Та нікому! Біле волосся, безбарвні вії і брови, а очі... Блідо блакитні, в яких при найближчому розгляді видно капіляри, так що вони здаються то рожево-бузковими, то взагалі червоними. Як кролиця, їй-Богу! Або як миша. Її навіть назвали Світланою, бо світла, блякла. Народилася б узимку, точно була б Сніжаною, а так…

Що вже казати про прозоро-білу шкіру, яка влітку вкривається червоними плямами, тож навіть на вулицю в сонячну погоду не вийдеш без тонни сонцезахисного крему та густих темних окулярів. Але літо скінчилося, зараз зима, а Лану, як це не смішно, не взяли навіть на роль Снігової королеви, з якою вона впоралася б навіть без гриму. Тільки на роль крайньої сніжинки в останньому ряду.

Але й на тому спасибі. Бо це таки театр! А от із роботою аніматором було легше. Щоправда, тебе там навіть не видно під шаром гриму, але хоча б є гроші на життя, особливо у передноворічний сезон.

А може, справа зовсім не у зовнішньому вигляді і Ланка просто нікчемна акторка? Ну і що, що на акторських курсах була однією з кращих. Якщо не беруть, значить, їм видніше. Треба більше вдосконалюватися і не опускати руки, хоча з кожним днем ​​вірити у себе все важче. Може, ну його, це акторство? Не її шлях. Якщо вже вивчилася на вчительку молодших класів, треба йти до школи... Угу, щоб діти тицяли в неї пальцями і називали вампіркою. Наслухалася вже, коли проходила практику.

Обережно погладивши рептилію по спинці, дівчина сумно всміхнулася:

— Ти теж не така, як усі.

Незвичайні, дивні, можливо, навіть лякаючі альбіноси приковували погляди людей, і водночас від них хотілося відвернутися. Якоюсь мірою мутанти (є ж у них генетична мутація!), зовсім як ця ящірка. М-да, дожила, з рептилями себе порівнює. Самооцінка і так була ніяка, а тепер взагалі впала під плінтус.

Зітхнувши, дівчина глянула на маленьку настільну ялинку із зеленого пластику, від якої, зрозуміло, зовсім не пахло хвоєю, і вирішила зайнятися святковою вечерею. Приготувавши таки олів'є, нарізавши хліб і заваривши трав'яний настій для зміцнення організму, який на вимогу тітоньки пила з дитинства, Лана лягла на диван. До Нового року ще кілька годин, тож можна трохи відпочити і навіть поспати.

— Звідки ж ти взялася така стійка? — знову глянула вона на ящірку біля батареї. — Де ти живеш? Хто тебе розбудив від сплячки?

Відповідей, зрозуміло, не дочекалася. Ну, воно й не дивно. Почуття власної гідності продовжувало котитися в тартарари. Оце так Лана, від самоти розмовляє з ящіркою, зовсім уже…

Невдовзі дівчину зморив сон. Коли вона прокинулася, за вікном уже було зовсім темно, а годинник показував половину десятого. Отже, до Нового року дві з половиною години, вже можна починати сервірувати стіл. Та й ящірку знову погодува… Стоп, це що взагалі таке?!

Лана очманіло дивилася на стілець біля батареї, де замість маленької ящірки розвалився чи не цілий варан! Він був перемотаний шарфом, ніби заплутався в ньому, але йому ліньки було вибиратися. А ще... ще він задерикувато помахував кінчиком довгого хвоста, який у звичайної ящірки просто не міг відрости так швидко! І крила! Крила теж стали значно більшими.

— Ти… що ти таке? — скрикнула дівчина.

— Він той, кого ти сьогодні врятувала, не більше й не менше, — пролунав раптом у кімнаті чоловічий голос.