Розділ 3

Я сиджу на дворі у зручному плетеному кріслі-гойдалці, мабуть єдиній більш-менш сучасній речі тут. Прохолодні весняні дні. Чашка гарячого трав'яного чаю і плед, в якому я потонула, тепло зігріває все тіло. Після пережитого, я, знаючи себе, мала б валялися в істериці, а почуваюся спокійною як ніколи. Все здається таким дрібним в порівнянні з лісом, горами, світом, який набагато чутливіше відчуваю зараз. Мої очі сяють умиротворенням, не такі як, зазвичай мені говорять, у переляканого, зажатого всім тілом кролика.

Міфічні істоти… Мозок відмовляється це сприймати і повністю розуміти. 

Вітер колихає ще сонні, як і я, дерева, хлюпають хвилі зеленої трави. Лагідний щебет пташок сповіщає про новий день і наповнює ранок спокоєм. Трави освіжають і дурманять одночасно.

Все життя втратило сенс. Вічна біганина кудись або за чимось – все це дурниці. У цих місцях життя хочеться переглянути заново. Хоча, було там не так багато того, що приваблювало б мене. Батьки, досвід, подруга Марія, бандура, мольберт і фарби. 

Пам'ятаю як батько розповідав мені історію за історією. Мавки, лісовик, болотяник… Про кого завгодно. Ці легенди мали на меті приснути мене, але я не те, що не засинала, навпаки не хотіла через них спати, поки не відключалася від повної втоми. Ми з ним годинами ходили лісами, коли ще жили за містом… Коли мама стала головним лікарем, то стала рано ходити на роботу, так батьку довелося вчитися заплітати мене. Спочатку все було кепсько, та згодом він став виплітати такі колоски чи щось подібне, що всі дівчата в школі заздрили. 

Сонце теплими, як обійми, променями зігріває шкіру. Ніжними дотиками торкається переливчастих травинок і листочків. 

Коли я захопилася грою на бандурі, він часто казав:

– Мрій, вір і працюй – тоді все буде.

Мама теж підтримувала, хоча до татового зникнення з нашого життя.

– Це не принесе тобі заробітку. На що будеш жити коли виростеш? – Після того сказала вона.

Мені і без того було далеко не легко:вічне відчуття незахищеності, ніби ось мить і все втратиш та тривога з приводу і без стали моїми вічними супутниками, яким мама часто допомагала гризти мене. 

Першу мою бандуру вона розтрощила. Тому друга зберігається у Марії, оскільки вона живе сама. Ходжу до неї коли Марія на роботі, маю ключі. Або граю їй. Так само з малюванням. 

З мамою у нас складні стосунки. Вона контролер. Я слухаюсь. Якийсь час я це розумію, але нічого не можу зробити через відчуття, що сиджу у болоті і варто лише ворухнутись і мене занурять туди з головою. 

Піднімаюсь прогулятися. Безкінечні стежки лісів і долин водять між трав'яною шерстю і величчю струнких смерек.

Все життя пролітає перед очима у цих місцях. Тут провалюєшся у себе, заглиблюєшся в свою сутність. Я спостерігаю за диханням лісу і кружляммням-танцями листя, яке підхопив на руки вітер. Шелест заспокоює, вітер задуває у вуха, вимітаючи все сміття з думок. 

Я щаслива, що тут. Хоч відповідей на питання я так і не знайшла, роздуми допогають заглянути страхам в очі. Оновитися.

Та головне: я не знаю як звідси вибратися. Але маю щось зробити? Здається.

Повертаюся у хату роздивитися все ще раз, можливо, я щось упустила. І таки знаходжу біля дзеркала такий самий лист. На найвиднішому місці. Печатка, трав'яний запах, шорох шорсткого паперу. 

"Полонини. Ліс. Ніч. Вогнище. Банош. Танець"

Клас, а щось типу "я залишив тебе тому що…" Чи "вибач" чи "я тебе люблю" буде?

Я так розумію мені знову потрібно бути десь вночі?

Чому вночі? І що за танець? 

Знову якийсь обряд. Я шукаю глечик для баноша і саму кашу. У гуцульських хатах є вузеньке приміщення знадвору, з'єднане з домом для господарських потреб. Не прогадала. Там я знайшла все необхідне і в додачу бринзу.

Згадала як з татом бувала на танцювальних гуцульських фестивалях. Теж щось вчилася, та коли то було. Я часто з ним бувала в Карпатах. Проте ніколи не думала, що він стане жити тут.

Ніч підкралася непомітно, покривалом вкриваючи природу. Вона запалила зірки-ліхтарики на глибокому темно-синьому небі. Виходжу. Осяяна місячним світлом хата виглядає ще містичніше: маленькі візерунки-символи вкривають усю поверхню дерева, а вікна, мов чиїсь очі, спостерігають.

Думаю про місце куди маю йти, мабуть, спочатку у долину. Але чи випустить ліс?

Та я йду-йду і навпаки, все ніби переді мною розтупається. Долина не та, де село-привид.

Ясно. Отже, у будь-яке місце, яке захочу одна й та сама стежка приведе, але додому не випустить.

Розпалюю вогнище із зібраних сухих гілок. Та згадую, що до вогнищ у лісах любить виходити чугайстер. Точно. І банош полюбляє. 

Лагідний голос, немов це було вчора, виринає з пам'яті:

– Якщо ти образив слабшого, то за допомогою мелодії, що тягне до танцю і не дає зупинитися, затанцює тебе до смерті. Якщо звичайний подорожній, то запросить зтанцювати. Якщо перетанцюєш, виконає будь-яке бажання.

Сиджу на колоді. Чекаю. Серце почало прискорено битися.

І знаєте, йде. Вкритий білою шерстю, усміхнений дідок. Коли він підійшов і сів навпроти, я глянула йому в очі. Такі, що вивертають душу, ніби знають все про тебе. Знайомі. 

– Пригощайтеся. 

Я даю йому банош.

– Дякую. 

Він їсть. Весело посміхаючись, мов мала латина. 

Доївши, задоволено облизнувся. Я в цей час дивлюся у вогонь час від часу. І не розумію, я вже всі ці чудеса прийняла чи навпаки, зовсім не можу усвідомити?

– Чому ви вчора… – Не договорила, бо чугайстрер перебив.

– Хотів глянути хто нам допоможе.

– Нам?

– Духам.

– В чому я можу допомогти?

Він усміхається, таємничо дивлячись волошковими очима.

– Запрошую до танцю.

Так для чого я це роблю? Перше бо не вийду звідси. Друге – якщо таки він згодиться сказати що відбувається і що сталося з татом.

Я знехотя киваю. 

Сопілка співає пісні, які просто змушують танцювати. Як чарівні туфельки в казках.

Темний ліс, густі дерева з непроглядної темряви спостерігають як дівчина по-дурному рухається. Збоку могло б стати смішно, якби не було так страшно, дивно і незвично, ніби у сні, дивитися на волохату істоту, що по доброму раділа.