Розділ 2

Чорні хмари отарою скупчуються на небі, за мить холодні краплі струмочками почали текти по моїй шкірі. Вітер сильнішає, поки спіраллю не закручується в смерч. Цей смертельний вихор суне прямо на мене. Я не знаю, що робити. З усіх сил біжу вбік. У грудях пече від нестачі повітря. Та страх надає сил. Добігаю до дерев. 

Марно. Смерч звертає і йде за мною.

Я не встигаю нічого зрозуміти. Мить і перед носом бачу траву, яку, здавалося, десять хвилин тому гладила на сонці. Різкий біль у нозі. Мене почало затягувати у вітровий коловорот. Я закрила лице руками, вся тремчу. Хочеться розплакатись.

Тягучі секунди тривають годинами. Вий вітру зараз повна протилежність тим пісням, які я чула вдень. З десять хвилин тому! Холодна мокра трава торкається обличчя, поки дощ продовжує сипати маленькими ударами. Вже нічого не вдієш. Вдих-видих. Вдих-видих. Все затихло. Ніякого вітру. Невже я померла? 

Та паніка, тваринний страх і біль у нозі, суперечать цим думкам. Мокрий одяг обліпив тіло. Я відкрила очі. Краще б померла.

Переді мною стоїть крилата потвора, чиї довгі кігті можуть одним ударом розірвати будь-кого. Чудовисько не ворушиться. Повністю чорні, без зіниць очі, нависаючи наді мною, уважно спостерігають. Здалеку, можна було б і не побачити його, адже монстр зливається з ніччю. Та не тоді, коли він майже перед твоїм обличчям. 

Я сплю? Будь-ласка нехай це буде сон. Нехай це буде сон! 

На животі немає шкіри. Видно всі нутрощі. Тельбухи висять назовні, ледь не вивалюються. В животі закрутився вир, до горла підступив мій обід. Я швидко прижала руку до рота. Незважаючи на це, я не могла відвести погляду від темних бездонних очей. Таких, ніби знають усі таємниці Всесвіту. В них, мов у озері, відображається ніч. І я. З квадратними очима з яких течуть сльози.

Чого чекає? 

– За третьою хатою йди до п'ятого у глиб дерева, ти впізнаєш потрібне за символом на стовбурі. Сімома кроками промети полином навколо дерева. У цей час будь у вінку з барвінка, – гордо говорило грубим голосом чудовисько. Воно розкрило, схожу на орлину, велику лапу. У ній був барвінок і полин.

– Скажи потрібні слова.

Писклявим тремтячим голосом я вичавила з себе:

– Я сплю? Хто ти? 

– Тобі не байдуже!?

 Я хотіла б запитати навіщо це робити, навіщо він тут, що відбувається, чому час пройшов так швидко..? Невже все реально? Та ком підступив до горла. 

– Люди. Завжди вигадуєте ілюзії. Слабаки, що не можете дивитися реальності в очі.

Взмах крил і потвора стала вихором. Кружляючи, направилася у бік скель.

 Я обняла себе руками від холоду, страху, жаху, шоку, нерозуміння… Скрючилась, прижавши коліна до тіла, як мале дитя. Зуби цокотять, та продовжую лежати. Намагаюся сконцентруватися на диханні, але думки лізуть у голову. Особливо казка, яку розповідав батько. Згадала вперше про неї. Як крилата потвора, яку називають вихровик, перетворила дівчину, з волоссям до землі, на водоспад. Невже все реально?

Піднімаюсь, бо заледенію. Завтра прокинусь з гарячкою – це точно. Третя хата, п'яте у глиб дерево... 

Яке саме, тут цілий ряд? А… Символ у формі колеса, примістився біля коренів молодого дуба. Кожна шпилька знаку мала кінець як у серпа. 

Ну що ж, починаю плести вінок, як у дитинстві. Коли з подругами збирали всі квіти, які можна знайти і змагалися у кого більший вінок. Згадала безтурботність, за якою зараз сумую. Легкість, вічна радість. Все просто і зрозуміло.

Полин зв'язала як віник та почала водити ним по корінню і землі. Сім кроків. Три кола. 

– Бачить місяць, бачать зорі що шукаю,

Покажіть мені шлях до того, чого не знаю. 

Озирнувшись, спочатку нічого не побачила, але через мить у очах все поплило, ніби зняли плащ-невидимку з місця метрів тридцять вдалину. Щойно повсюди був ліс, тепер хата. За сьогодні більше нема чому дивуватися. Я підійшла. 

Вся дерев'яна. Збоку колодязь.

Металеві в різних завитках і рунах двері виглядають ніби вхід у потойбіччя. Приклавши сили до холодної ручки, вони все ж відкрились. Війнуло розмаїттям трав, що зберігалися у сотнях баночкок. Відразу з боку від входу піч, обставлена розмальованими глиняними тарілками і глечиками. Два вікна з одного боку, прикрашені фіранками у символах. 

Все у цьому домі ніби з минулого століття. Дерев'ні лави і ліжко. Навіть холодильника немає. Де ж він їжу зберігав?

Та тепер я тут. Навіщо? Що тобі це дало, Віро? І що хотів батько?

Зеркало у різних завитках показує відображення мокрої, брудної, мов постарілої за день дівчини. 

Та якщо заглянути в очі, то вони ніби стали глибші. Усвідомленіші? Лише здається. Просто втомилася.

Я вийшла до колодязя. Прохолода вдарила у ніздрі. Фіть-фіть. Фіть-фіть. Посвистує ручка.  

Набравши води, розумію, що без поняття, як її тут нагріти. Варіанти лише піч і розвести багаття. Вибираю другий. Дрова у кутку, розпалюють сірниками. І ставлю щено знайдений котел. Коли вода закипить, розбавити і  вилити в дерев'яну ванну. Полум'я заворожує так, що я провалюються у спогади дитинства: мама, що радісно йде полонинами, фотографує нас з татом. Давно так його не називала, надто далекі стали, коли він просто пішов. А виявляється, ми троє ніколи такими не були.

Я вдивляюся в ліс, а він вдивляється в мене. В ранкових сутінках тіні кружляють серед дерев. Чим більше дивлюся, тим більше думаю, що вони набирають форму. Чорти та відьми, які варять когось у котлі. Цей вигаданий ритуал все більше лякає. Серце б'ється зі швидкістю світла, хочеться втекти до хати, але тіло заціпеніло. Варто лише на мить відвернутися і вони схоплять мене! Я вже чую зловіщий сміх.

– Розслабся. Це лише твоя фантазія, – каже розум. Але чи правду він каже після зустрічі з вихровиком – сказати неможливо. Скоріше, усі ці "логічні думки" видаються смішними.

Відверте середньовіччя. Додадаю у ванну трави: м'яту, мелісу, шавлію і лаванду. Вмостившись, відчуваю розслаблення, тепло і крапля спокою, те, чого не вистачає декілька годин, що відчуваються як місяць.