1

...за колом коло в новому колі
і раз за разом ізнов і знову
і небеса і твердь і води
кружляють вічно мов каруселі...

є тільки мить на любов і подих
і є ніщо у кінці тунелю

Юрій Іздрик

1

Ніка любила бувати на кладовищі.  Ні, вона зовсім не була готом, і  любителькою гострих відчуттів її  також важко назвати. Просто жила неподалік від цього не зовсім приємного для більшості людей місця і сприймала його... ну, як деталь ландшафту. У когось за будинком річка чи озеро, у когось ліс, комусь пощастило менше, і його вікна виходять на смітник. А  в неї от - через дорогу цвинтар. 

Більше того, вона щодня  проходила через нього, бо так було швидше діставатися на роботу. Більшість сусідів з якимось забобонним острахом обходили  цвинтарний паркан по периметру, щоб потрапити  на автобусну зупинку. Ніка ж ішла навпростець, і серед могил їй було зовсім не страшно, навпаки, у цьому місці панували дивний спокій і тиша, так, наче тут зупинявся час, і можна було теж стати на хвилинку, подивитися на зелені пагорби на горизонті - звідси їхнє місто було видно усе, як на долоні - і уявити себе деревом чи квіткою, яким не потрібно нікуди поспішати і нічого нікому доводити...

***

Ніка працювала в магазині подарунків. Вона любила приходити на роботу рано - вранці, коли  покупців ще не було, протирати полиці, красиво викладати на вітрині різні милі дрібнички, компонуючи щоразу нові експозиції - то це був старовинний замок, то зачарований ліс, то королівство фей... Жителі їхнього міста частенько спеціально змінювали свій  щоденний маршрут, аби пройти повз крамничку з подарунками і подивитися, що ж там сьогодні цікавого у вітрині. А багато хто після цього заглядав досередини і купував якусь дрібничку, чи й дорожчу річ.

 - Тю, - казала Нікина напарниця Анжела, - Ото немає чого тобі робити? Тобі за ці витребеньки доплачують? Ні! То й не парся!

 - А я й не парюсь, - відповідала зазвичай Ніка. - Вважай, що це моє хобі.

Анжела на те кривилася і йшла в підсобку розмовляти по телефону, переконавшись перед цим, що господаря немає на місці. А його частіше всього й не було, бо людина він ділова і  зайнята, і має ще два магазини - господарський та будівельних товарів - у різних кінцях містечка. Тож, в основному, Ніка і Анжела вправлялися самі.

Справи в магазині йшли так собі; економічна криза не дуже сприяла тому, щоб люди витрачали гроші на різні сувеніри. І все ж у містян продовжували народжуватися діти, відбувалися весілля, відзначалися ювілеї, тож потреба в подарунках ніколи не вичерпувалася.

А ще їхній магазин торгував квітами, і складання букетів  на замовлення того чи іншого клієнта теж було Нікиним обов'язком. Кажуть, виходило непогано. А сама вона не знала, чи подобається їй це заняття. Дівчині завжди було жаль, коли зрізані квіти швидко в'янули і втрачали свою принадність, а потім опинялися на смітнику.

Того дня вона зробила так багато букетів, що вже не відчувала власних рук - адже завтра мав бути День учителя, і батьки  натовпами йшли, щоб замовити красивий і оригінальний букет, та ще й обов'язково наголошували, щоб він був ексклюзивним, адже, погодьтеся, неприємно буде, коли котрийсь педагог отримає два подарунки - "близнюки". Тож Ніка старалася, як могла. Анжела в цей час стояла за касою і  приймала гроші та вибивала чеки.

Врешті настав вечір, і потік клієнтів порідшав. Зробивши останній букет, Ніка знесилено впала на стілець:

 - Просто жах якийсь, у мене все тіло гуде, - поскаржилася вона Анжелі.

Та закінчувала підбивати касу.

 - Непогані "жнива" у Петровича сьогодні, -  пробурмотіла Анжела. - Аби ж то і нам трохи більше вділив за понаднормову роботу, але ж він скупердяй із скупердяїв. Мабуть, треба валити звідси.

 - Та ну, не дурій, - відповіла Ніка. - Це ж не кожен день таке. Тепер до Миколая можна буде перепочити.

 - Ага, а там як почнеться марафон - Новий рік, Різдво, День святого Валентина, Восьме березня...

 - Ой, ти б ще на рік уперед заглянула. Якось буде...

Ніці не хотілося  змінювати роботу. Вона дуже звикала до людей, місця чи обставин, а потім, якщо доводилося щось різко міняти - відчувала себе вибитою із колії та розгубленою. Вона могла б сміливо взяти своїм життєвим девізом приказку "Краще синиця у руці, ніж журавель у небі". Анжела ж, навпаки, була схильна до авантюризму та пошуку пригод,  рутина та одноманітність здавалися їй найгіршим випробуванням. Однак, як це часто буває, протилежності притягувалися, і дівчата були ліпшими подругами.

Зачинивши магазин, вони разом пройшли до кінця центральної вулиці, а там їхні шляхи розійшлися. Анжела звернула до мікрорайону нових багатоповерхівок, а шлях Ніки пролягав у приватний сектор,  на автобус вона благополучно спізнилася, тож пішла пішки.

*****************

Був прохолодний осінній вечір - ще не темно, але вже й не день, отой короткий час сутінок, коли небо ніби підсвічується дивним рожевим світлом, а на його фоні дерева, що вже почали одягатися в жовте, виглядали неприродньо, мов декорації до кінофільму. У будинках пообіч вулиці загорялися перші вогники, і Ніка мимохіть зазирала у освітлені вікна - це заняття вона також полюбляла.  Їй подобалося ненадовго ставати очевидцем чужих життів,  бачити, як родини сідають до столу, чи ще готують обід, як граються діти, батьки про щось розмовляють,  або всі разом дивляться телевізор. Деякі вікна були закриті фіранками, але більше було таких, що проглядалися знадвору, і крізь розчинені кватирки до неї  долунали звуки музики, уривки голосів,  відчувалися смачні аромати домашніх страв. На асфальт падали тіні, поступово один за одним запалювалися ліхтарі, і Ніці хотілося йти так довго-довго. хоча вона була вже майже вдома.

Залишалося тільки звернути своїм звичним шляхом через кладовище, або ж  пройти трохи довшим маршрутом - поза  його парканом. Ніка на мить завагалася, але все ж звернула на найближчу цвинтарну алею. І от тут сталося те, що раз і назавжди змінило її життя. Вона побачила дівчинку.