Женуї

Жоель почав волати ще у дворі.

-ІринА! Сюрприз! Я тобі покажу сюрприз!

Увірвавшись до будинку, він нерозбірливо заторохтів, одночасно щось гортаючи у смартфоні. Усе, що я могла второпати:

-Ти не повіриш... Це неймовірно... Недалеко від мене... Містечко Женуї...

Нарешті він тицьнув на відео в галереї, і я почула хор. Співали акапельно. Щедрика. Я взяла у Жоеля смартфон.

-Щедрик, щедрик, щедрівочка! Прилетіла ластівочка...

Хор співав у просторому дворі серед цвіту яблунь. Вишикуваний у три ряди, серед неймовірної весни, французький самодіяльний колектив самовіддано, на три голоси, співав українську щедрівку.

-Стала собі щебетати, господаря викликати...

У руках виконавці тримали теки, але ніхто в ноти не дивився. Співали напам’ять. Камера повільно пливла від обличчя до обличчя. Але ніхто і в камеру не дивився.

-Вийди, вийди, господарю, подивися на кошару...

Хористи поглядами і голосами линули прямо до Бога – у безкраїй, незбагненний світ, нестримний у своєму рухові до відродження, явлений сьогодні не займаною винищувачами й грозовими хмарами небесною блакиттю.

-Там овечки покотились, а ягнички народились...

Хтось водив головою, акцентуючи маківкою сильні долі. Той допомагав собі тілом, розхитуючись й екстравагантно витикаючися зі строю. Інший хороводив бровами, як Жоель. Котрийсь не міг приборкати руки, які, мов неслухняні прядки волосся, вибивалися з різних боків суперечливої зачіски... І Бог таки був присутнім. Просто камера його не зачепила. Самі руки. Як сполохані крила, вони ловили звуки у повітрі й заганяли їх у космічну музику, у планетарний  славень Життя – Щедрик. Кришталево дзвеніли перші сопрано. Упевнено колотилися другі.

-В тебе товар весь хороший, будеш мати мірку грошей...

І чарівно, на душевних регістрах, розтікалися альти.

-В тебе жінка...Чорноброва...

Незвичними словами, неможливими звуками, ці травневі французькі солов’ї з мікроскопічного містечка Женуї в серці Бургундії, виводили українську мелодію так пристрасно, що обличчя їхні вкрила дрібна роса.

-Хоч не гроші, то полова, в тебе жінка чорноброва...

Чи це старання вичавлювало воду з клітин... Чи це сліпий дощик так святив товариство... Чи то енергетика потужних слів і звуків видобувала сльози благодаті...

-Щедрик, щедрик, щедрівочка... Прилетіла ластівочка...

Пісня затихла, але виконавці не ворушилися. Тихо стояли зі світлими, усміхненими обличчями, сяючи закоханими очима до свого Бога. Відео обірвалося, коли неспокійні руки-крила невидимого диригента повільно опадали з високості.

“Ту-ду-ду-ду-у-у-у... – відгукнувся у грудях Бетховен. – Доля стукає у ваші двері...”

- Жан-Мішель Ландрі – керівник хору. На жаль, його тут не видно...  Я часто запрошую їх на свята до себе, у Монт Сан-Вансан. Я трохи розповів йому про тебе. Так от... Він запрошує нас  на репетицію у вересні! – строчив Жоель, радіючи, мов дитина, моєму несподіваному щастю...

Він скинув відео до Вацапу, і я перед сном довго передивлялася сюжет. Ще і ще... Я розуміла, що за інших обставин, я би так! раділа, і так! дивувалася б. Було б приємно! – і тільки. Але зараз українське за кордоном неймовірно тримає... Мене вкотре підкинуло у ліжку... Підносить і збурює шквал емоцій. Чому вони це співають? Збагачують репертуар? Вдосконалюють майстерність? Чи справді  переймаються нашою бідою? Опановують чужі слова. І зичать українцям, таким чином, Життя і Життя... Яке ще квітнутиме, множитиметься, буятиме, перемагаючи рукотворну потворну зиму – війну... Я перекидалася й перезиралася з темнотою, що збентежено стежила за мною через  дірочки в жалюзі. Я качалася на широкому ліжку, совала ногами в такт, диригувала ангелам. І тихенько співала. Об одинадцятій постукав мосье Муньє (наші вікна поруч) і поцікавився, чи все гаразд? Я затихла. А може, просто видихнулася... Я знаю вірші й пісні французькою, і цим пишаюся; а чи пишаються вони, що знають співати українською? Чи розуміють, що значить кожне слово в нашій щедрівці? Не лексичне значення. А значення в історично-культурному контексті України,  усього Всесвіту?.. Ой! Дівчинко моя, отямся ж! Ти ж не на лекції! Ну співають люди, і слава Богу!.. Могли б “Калінку”... У глибині моїх нічних візій, я вгадувала високого стрункого чоловіка, якого бачила біля музичної школи... І старі клени, як мудрі батьки, шелестіли зайві перестороги... Шо? Які перестороги 65-річній жінці?!. І чого я така дурна? Спало б вже заради Христа й не вигадувало... Я стулила повіки, заколисуючи себе щебетом ластівочки...

...З нами поїхала Марлен. Вересень у Женуї дихав  спекою й ароматом сливи Мірабель. Бешкетував суховій. Ми зупинилися біля церкви Святого Петра. Паркування було проблематичне – уся площа вщент засіяна автомобілями. Жоелю довелося від’їхати трохи в містечко, і там залишити машину разом з кашкетом і капелюхами. Усе, що було не досить “припарковане”, рвалося за вітром. Щойно ми рушили у бік Святого Петра, як побачили фігуру в синьому й вклякли. Фігура сунула на нас чудернацьким рухливим мішком і щось нервово вигукувала. Час від часу з мішка витикалися руки, що робили судомні паси, але тканина ще більше пухирилася й поглинала носія. Я і Марлен кинулися визволяти жертву і в барханах синього шовку розкопали... Вінсента! Тільки-но Вінсент нас угледів, як на радощах кинувся обійматися, і ми вже втрьох потопали у синьому морі щастя від зустрічі, яка обіцяла стати фатальною. Якби не Жоель, наші тіла, навічно сплетені в шедевр ташизму, так би й лишилися в Женуї безпредметною яскраво-синьою площиною. За ташистами, “споглядання безпредметного, що не має чітких обрисів, додає глядачу відпочинок та повний спокій від метушливого світу сьогодення”. Недарма ж кажуть, що в узголів’ї вічних мистецьких сюжетів стоїть смерть або її очікування. Та Святий Петро був поруч. Руками Жоеля він подовжив наше земне життя.