Даніель

-ІринА! Що ви тут робите?! Ви спали на лаві?!

Крізь сон до мене донісся голос Жоеля. Я відкрила очі. Жоель і Марлен стояли у спортивних костюмах, готові до вранішньої прогулянки.

-Ой! – вигукнула я, потираючи закляклу шию. – Так, я виходила, але не зчулася, як заснула.

-Ми незабаром будемо! А ваш маленький сніданок – на кухні!

Мої друзі подалися з двору, а я увійшла в дім, піднялася на кухню й вийшла на терасу із чашкою запашного чаю. (Так хотілося додати “і хрустким круасаном”. Але я не їм круасани зранку. Та й протягом дня – рідко. Не заходять).

Переді мною, як у кадрі фотоапарата, біліла крижана вершина Монблану. Небо – у довгих  синьо-білих широких смугах. Одна – найбільша – розтяглася упоперек, являючи собою верхню рамку картини. Унизу зелені вигинисті пагорби перетворювалися на сині, аж чорні, невисокі гори. Далі виднілася смуга, як безкрає море, блакитного кольору. А над морем – біла вата туману, що стелився прямо при воді. Здавалося, що з вершини гори в море стікає біла магма й укриває її боки з підніжжям королівською мантією.

-Доброго ранку, Монблане... Ти знаєш, що я щаслива?

Довгі хмари тихенько рушили в бік Швейцарії.

-Я вже не скеля, Монблане... Жінки не народжуються, щоб ставати скелями...

Лівий схил гори ледь узявся задавненим сріблом.

-Я знаю, що твоя висота  не стала. Вона змінюється на кілька десятків метрів з року в рік. І вершина також не стоїть на місці. А кажуть, гори не ходять...

Сонячні промінчики дісталися французького боку Монблану й позолотили його. Смуги згущеного повітря також набули золотавості й несміливого сяєва.

-Це відбувається внаслідок зіткнення двох тектонічних плит – Євразії та Африки.

Сонячна злива поступово заливала Монблан. Небо очищалося й відкривало неозорий океан блакиті – бездоганно чистий, безпечний й ідеальний притулок для земних душ. Чи бачив мене Монблан? Ні. Чи відповідав мені? Так. Наш світ – світ вібрацій та коливань. Треба лише знати частоту. Я промовляла до гори просто в простір. І вже не розуміла, що з мовного потоку належало мені, а що цьому величному  кам’яному співбесіднику.

-Люди, як плити... Вони безжально наїжджають одне на одного в бажанні подужати. І тоді заміри висоти їхніх почуттів втрачають сенс. Хтось обов’язково посунеться, впаде, розіб’ється... Опуститься... Хтось вивищиться й гордовито усамітниться. Але навряд таку виборену позицію можна буде назвати коханням навіть у найпрекраснішій високості.

Корона крижаної вершини Монблану сяяла так далеко, що навіть не сліпила очі.  

-Красиво, правда?! – почула я голос Марлен.

-Монблан можна фотографувати щосекунди! – заговорив Жоель. –  І він буде різний. Причому, кожного дня різний.

-Це його спосіб комунікації, – відказала я. – І ця гра фарб для когось (чи чогось)  дуже корисна інформація.

-Ну, для вас, ІринА, якщо уважати на вранішнє забарвлення, він не пошкодував слів! – засміялася Марлен. 

Господарі пішли у середину, а я попрощалася з Монбланом мовчки. Мій погляд, надісланий з Мон Сан-Вансана, губився серед поглядів спраглих любові й щастя з усього світу, але насправді їх було не так уже й багато... А видовище Монбланової ранкової антрепризи не поблякне ніколи. Show Must Go On...

Коли я дісталася додому, на мене чекало запрошення у мерію. На сьогодні, у другій половині дня. Воно прийшло ще тиждень тому, але хто ж заглядає до поштової скриньки? У найближчій кондитерській я купила порційний киш-лорен (відкритий пиріг, де основа з пісочного тіста, з начинкою усього, що годиться у піцу, залитий сумішшю вершків з яйцями). Нашвидкоруч пообідавши й направивши макіяж, я  посунула на рандеву. У довгій, пишній, темно-зеленій спідниці, мереживній оливковій сорочці, солом’яному капелюшку та низками намиста я була сама загадковість і сумирність. У графі “причина запрошення” стояло дивне й безглузде (як на мене)  “загальні питання”. Може, мер вирішив таки дозволити мені працювати керівником дитячого колективу? Я колись зустрічалася з ним з цього приводу. Тоді з’ясувалося, що без відповідного французького документу я не маю на це права. Моя інтуїція мені підказувала, що “загальні питання” виявляться особистими.

Мер Даніель Жуо був середнього зросту, мав спортивну статуру, легку ходу й щирий погляд. Зачіска “їжачком” додавала йому моложавості й демократичності. Карі очі ховалися за круглими окулярами з товстим склом. Судячи з того, що очі за ілюмінаторами були надто маленькими, мер був безнадійно короткозорим. Над верхньою губою мав чепурні шатенові вусики. Широка усмішка демонструвала штучні доглянуті зуби.

Мене запросили до зали очікування. Мер вийшов до мене сам. Я й досі не знаю, чи це його особиста стратегія виживання (Даніель Жуо на посаді уже понад двадцять років) чи вже так заведено в цій країні.

-Бонжур, мадам Даниленко! Прошу!

Чарівно усміхаючись, я увійшла до невеликого затишного кабінету вікнами на річку.

-Ви в нормі, мадам? – увічливо поцікавився мер.

-Так, мосьє. Дякую. Усе гаразд. А ви?

Гадаю, що у Парижі усе відбувається менш церемонно. А може, навпаки, більш. Проте після стверджувальної відповіді мосьє Жуо надовго зависнув у роздумах. Дивився він поза мною. Складалося враження, що він забув, для чого мене запросив, і тепер згадує.