Таємниця Роду

Біла Гора не відкривалася мені. Я двічі була у Жоеля, але поки ми діставалися до його дому на Мон Сан-Вансан, вона затулялася хмарами. Жоель божився, що зранку було ясно і що оця Монбланова гра в піжмурки для нього новина. Я дивилася у напрямку Гори й розуміла, що зависла... 

Я вдруге заночувала в Жоеля і Марлен. І наснилося мені, що стою перед щільною завісою туману. І боюся ступити в нього. І раптом – чую: “Скелі годі увійти в скелю...” І я прокинулася... “Скелі годі увійти в скелю...” Усі ми на Землі в стосунках не тільки з сусідами. Усі ми в певних стосунках із Всесвітом. І ці взаємини вибудовувалися кожним родом окремішньо. І ота різниця відбита у ланцюжках ДНК.

Усі з материного роду говорили з цим світом. Але балачка в кожного була своя. Бабуся Уляна пам’ятала свого діда, який домовлявся з природою аж так, що ніколи не мав неврожаю чи якоїсь капості з боку природних заколотів. У сусідів було град усе виб’є – і в садку, і на городі. А його промине. У сусідів соняшники та кукурудза гниють, а в діда – будь здоров! Як козацьке лицарство – чубаті й головаті. У сусідів вІдра свинячої картоплі назбирують, коли копають, а в діда –  ледве одне, а здебільшого посівна та їстівна. У сусідів олія гірка з прілого насіння, а в діда така добра та запашна, що може, хто й не хотів заздрити, так все одно заздрилося.  

Бабуся Уляна більше на худобі зналася. Порається біля свиней чи корів, чи кролів, чи курей, і все щось їм приказує. А вони сперечаються, або задоволено, по-своєму, відказують. Про котів, собак і півнів можна роман писати – скільки їх порятовано, вилікувано й воскрешено.

Сестри бабусі Улі мали своє вроджене вміння: Марія – смерті не боятися, Олександра – голоду не знати. За окупації, у німецько-радянську війну, Марія фашистів дражнила (у школі вчила німецьку), сміялася зухвало їм у руді обличчя, подарунки пускала у відверту спекуляцію, щоб сестру з дітьми підтримати. Уля все просила: “Маню, чи ти здуріла?! Стрельне – і все! Побережися! Припни свого язика!” А вона: “Не стрельне. Я слово знаю...” І не стрельнули... А коли пройшов поголос, що наші наступають, то заздалегідь Уляні продуктів позносили. Правда, одному німчику, майже хлопчику, нарадила Маня тікати, хоч у інше село – у них не лишатися при відступі, бо саме тут його смерть ухопить. Чому попередила? Якийсь він був, як не німець наче. Тільки й того, що німецькою говорив. Стояв при офіцері ординарцем. Сором’язливий, лагідний, відповідальний. Коли роботи не було, мугикав якісь мелодії або чистив коней. Не послухав Марії. І вбили його наші прямо на Уляниному городі. А потім вкинули разом з іншими мертвими німцями до нічийного нужника біля  розваленої хати, цеглою з тієї ж хати притрусили та якоюсь бетонною плитою накрили. А якби Мані послухався б, мо’ пожив би ще...

А Олександра ніколи голоду не знала. Це попри те, що Улянина сім’я з голоду пухла. Опісля вже казала Уляні: “Вибач, сестро. Приходило до мене, сказало: буде в тебе дім повною чашею. Але коли хоч крихту даси від свого столу, буде горе – і тобі, а надто тому, кому даси”. Уляна, звісно, вибачила таку дикість. Однак, думала: “Брешеш, сестро... Скнарість більша за тебе...”  Та хтозна... Може, оте, що приходило, було страшніше, ніж опухлі від голоду діти Уляни...

Мама моя мала важке слово, як сердилася. Рано почала помічати за собою. Дівчиною рвала вишні – на дереві стояла; гілкою розпанахала собі ногу. “А шоб ти всохла!” І пропало дерево. Помазала вапном курник, аж тут порося стрибнуло на стіну й ратички свої лишило. “А здохло б ти!” І впало порося – у судомах забилося. Ветеринар, правда, відходив, але довго не прожило. “А щоб тебе лиха година побила!” “А щоб тебе лихо ухопило!” “А бодай тобі руки повсихали!” Звідки воно бралося у неї? Коли сама мама стала помічати це, то  намагалася стримуватися, але запальна вдача майже не лишала їй шансу. Про її пристрасність знали тільки близькі. Звичайні люди вважали її спокійною, навіть байдужою, навіть потайною. Але якою ціною усе те давалося!  І щоб мінімізувати шкоду, мама інтуїтивно обирала самотність. Або воно для неї обирало...

Я не думаю, що така здатність володіти  екзистенційним знанням, це щось надприродне. Навпаки, вона прирожденна й закорінена в генетичному коді, у Роді, якому споконвіків йшлося про виживання. Звикли усе списувати на вдачу, але якщо розібрати саме слово, то отримаємо – дати всередину. Така собі дача (від “дати”, дарунок) в вас. Така собі передплата за те, що будете жити з цим даним. Нащо таким дарунком воно наділило маму, можна тільки здогадуватися. Сказати напевно могла тільки мама, якщо б задавала питання. Між іншим, непогана зброя – без витрат і кривавих наслідків. Але з неоплатним боргом для носія.

Я є гілкою свого Роду. У мене вшита велика таємниця його невмирущості. Що мені подаровано Родом? Я розмовляю з живим, неживим (із загальноприйнятної точки зору) і з ним. Я знаю силу Слова. Я бачу знаки. Я читаю свої сни. Я читаю людей.

А ще я відчуваю крадіїв, але  чомусь дію так, щоб злодюжка не осоромився привселюдно. А потім, коли говорю врятованій від ганьби (як на мене) людині, що знаю правду й повторювати таке не варто, вона відхрещується від мене й зникає з мого життя. І тоді я жалкую, що не вивела на чисту воду. Та коли це трапляється знову з кимось, я відчуваю, що не витримаю сорому, який упаде на винуватця на моїх очах. Я палаю. Мені бракне повітря. Ніби це скоїла я, і тепер отримую одплату. Чужий сором... Яким боком він до мене?

Я важко перебуваю сором. Довгий час я була повернута на правді. Я говорила людям правду про них самих зі сльозами на очах.  Для мене існує тільки одна людина – справжня. А несправжній, надуманій, вигаданій я мушу “повертати очі зіницями всередину”. Своєму оточенню транслювала гасло: навколо себе не хочу найменшої брехні! Я бачу вас! Я знаю вас!  Я говорю вам ширу правду, щоб вам же було видніше й щасливіше.  Я переслідувала їх своєю правдою, як злочинців, які не бажають виправлятися. А вони були лише людьми, що час від часу роблять моральні помилки.   Моральних помилок і я наробила доволі за життя. Але!  Картала за них себе сама. Тільки я... Бо вважала, що тільки я сама для себе можу влаштувати справжнє катування виною. Інший не має права. Я продовжувала  цькувати близьких і друзів правдою про них, маючи сумніви, що вони здатні гідно себе покарати. Мені було соромно, що вони не хочуть про себе піклуватися і хоч трошечки змінюватися. Мені було соромно, що я примушую їх страждати, витягуючи на світло те, що вони воліли б заховати. А я - така собі ікона стилю: самостійна і незалежна жінка, готова боротися скрізь і повсякчас, щоб продемонструвати потужний потенціал особистісного виживання. Кинути у мене моїм соромом ніхто з друзів і сімейного кола не наважувався. Людина змінюється не тоді, коли їй соромно, а коли вона любить. Ніби очевидно. На папері – так. У житті мало хто впускає любов у серце, тому що це душевно витратно. Так думала, по щирості, і я. Скелею бути набагато легше.