Жоель і Марлен

Джамбо! Джамбо гвана!

Аборігамі узурі сана!

Вакєні ванакана бешва

Е жієту атуна матата!

Жоель співав на гітарі пісню народу Конго мовою, на якій уже ніхто не говорив. Ця мова залишилася тільки у фольклорі. У дев’яності Жоель з якоюсь місією жив у Конго (тоді Заірі) три місяці. Йому 74 роки, але насправді він молодий, веселий і непосидючий. Це мій професОр-беневоль з французької ось уже другий рік. Гривастий, вусатий, в міру бородатий. Чорне волосся змішалося із сивим, але чомусь все виглядало так, ніби брюнет зробив мелірування. (Це вже після операції на катаракту я роздивилася деталі, а до того я сприймала Жоеля, як мінливу балакучу пляму з гарячими руками й гладенькою борідкою – бізу-бізу). Високий, з різкими рухами, швидким мовленням, Жоель нагадував мені вітер з гір – фен. З будинку Жоеля видно Монблан (Біла Гора), що виріс на межі Франції та Італії. Таким чином, моєму вчителеві були однаково притаманні французька веселість й італійська пристрасть.

Вакєні ванакана бешва

Е жієту атуна матата!

Чистий тобі африканець! Жоель володів чорними кошлатими бровами. Вони рухалися по його обличчю, як заблукалі шовкопряди. Зміст пісні можна було читати буквально по бровах. Коли описувалася дівоча краса, брови вільно розповзалися по чолу. Навіть бровинки щільно прилягали одна до одної і аж блищали від замилування красою, про яку оповідав співець. У найбільш емоційні моменти брови підстрибували і складалися в гору, символізуючи близькість кульмінації. А потім вони на очах кошлатіли, збігалися на переніссі, і благородний гнів стікав з них на вуса. І здавалося, що вуса – це потоки сліз за бідною дівчиною, яка виходить заміж за старого вождя племені. Але брови Жоеля показували, що не все так трагічно. Щось схоже на наш сюжет “Ой під вишнею, під черешнею стояв старий з молодою, як із ягідкою”. І тоді брови танцювали гопака – то злітаючи, то опускаючись, то закручуючись, то розрівнюючись. У ці хвилини древнього співу здавалося, що то брови володіють Жоелем. І це вони здобувають характерні африканські звуки з його нутра. І це вони викликають назовні бурхливі риси його вдачі. У кінці пісні Жоель “дав півня”, закашлявся, і все-таки розкланявся й поцілував мені руку.

Колись, замолоду, він зібрав вокально-інструментальний гурт, який співав по кафешках і ресторанах. За професією, Жоель – інженер-гідротехнік. А за покликанням – артист. Тому, як вийшов на пенсію, став організатором свят у своєму містечку Мон Сан Вансан.

-ІринА! Я запрошую тебе у гості! Я розробив екскурсійний маршрут “Середньовіччя” по містечку. І мій будинок – частина цього маршруту. Ти згодна?

-Так це буде екскурсійна група? – поцікавилася я.

-Так. Група, яка складатиметься з однієї персони, – тебе! – засміявся Жоель, і брови його задоволено роз’їхалися під стриженою гривкою.

-Згодна! – сказала я.

У прощальних “бізу”, коли моя короткозорість давала можливість хоч щось розгледіти, я зауважувала карі блискучі очі й уперту зморшку між бровами. Так само, як і він міг зауважувати мої зеленкуваті очі за окулярами і дві уперті зморшки між бровами.

Через тиждень Жоель заїхав за мною на джипі, і ми вирушили до Білої Гори. Що й казати, у першу чергу я їхала до неї. Але... Бідному жениться – день малий. Ні гори, ні персональної екскурсії того дня не сталося. Гора наслала дощу. Бита дорога до будинку Жоеля стала глевким місивом. Де ж ви у середньовіччі бачили асфальт? І якщо Монблан – це найвища точка Альп, то будинок Жоеля – це найвища точка містечка Мон Сан Вансан (гора святого Вінсента). Куди ж без Вінсента? А отже, Жоель жив на вершині цієї гори.

-Тепер ти розумієш, чому у мене джип? Інакше тут не проїдеш, – пояснив Жоель, і брови склали трикутник, як у П’єро.

Злива так щільно вибудувала водну завісу, що мені розвиднилося тільки в будинку, куди ми добігли під великою парасолею Жоеля. І там нас зустріла... Марлен – його дружина. Сказати, що нічого не зашкребло за пазухою, – збрехати. Хоча ніякого бетховенського “ту-ду-ду-ду-у-у!” я тоді не відчувала. Можливо, через те, що події  ще не встигли встати в бажану послідовність. Адже я ще не була у королівстві чаклуна Дешофі.

Марлен – худенька, струнка, привітна 70-річна жінка, з гладеньким білим обличчям, сірими очима й короткою стрижкою, у джинсах і в білій, з квітковим принтом, сорочці. Коли я озвучую вік французів, я відчуваю певний дисонанс. 70-річні й навіть 80-річні французи – це не українці відповідного віку. В Україні це, як правило, на вигляд – бабусі й дідусі. У Франції – молоді (не юні!) люди. І навіть якщо жінку видають шия і руки, тримається вона, як сімнадцятка (казала моя бабуся). Одного разу, перебуваючи у лікарні в залі очікування, ми почули:

-Що ви бажаєте? Чай, каву, шоколад?

І одна жінка (не можу назвати її бабуся, але шия і візок видавали поважний вік), у яскравій бандані, з низками біжу на грудях, з червоними губами й накладеними нігтями, мовила:

-Келих шампанського, будь ласка!

Оце все, що треба знати про французів у золотій їхній порі...

Дім на горі. Мене тут ждали. І не тільки подружжя. На мене чекав сам будинок. Тут на мене чекала Франція більше, ніж де-інде в цій країні. Ні, це не дежа вю. І не психічний (не приведи, Господи!) розлад... Знаки... Хтось не сприймає це серйозно. Я ж навчилася їх бачити й зчитувати. У снах, у зустрічах, у калейдоскопі пейзажів, кольорів, явищ природи. І я знаю, що мовлене Слово важить більше, ніж увесь цей будинок у стилі Медієваль. Свого часу казки Перро я читала паралельно з Котигорошком і Кожум’якою, оповідки про Козетту і Гавроша (Гюго) з історіями про малого Мирона і оловець (Франко), романи Бальзака і Золя з романами Панаса Мирного й Нечуй-Левицького, Мопассана з Винниченком, Камю з Багряним, Екзюпері з Тютюнниками... Я приїхала у Францію своєю. Своєю не для людей. Для Франції. Я потрапила у давно знаний культурний простір. Живу на землі, де писав свої твори Стендаль. У Бургундії мені пахне романами Стендаля. Багато змінилося, але природа... Але люди... Хіба трохи. Вони стали менш обережними і більш залежними. Генерал де Голль заклав хороші підвалини для тривалого безпечного життя. Але, на жаль, не вічні...