Про психічні розлади

Через тиждень по візиту Френкі я зайшла до крамниці, де місцеві майстри пропонують на продаж свої шедеври – квіти, композиції, іграшки з різного матеріалу, глиняних котиків, обереги, біжутерію, посуд, елементи декоративного дизайну, одяг і навіть мед з приватної пасіки, і навіть багет домашньої випічки. Марі виставляла там ляльки й картини. Крамниця не мала постійного продавця. У ній торгували самі митці. Один день на тиждень. Сьогодні надійшла черга Марі. Вона була у синіх коротких шортах і  білій футболці. Волосся заплетене “дракончиком”. У крамниці були люди, тому Марі, привітавшись, жестами попросила мене почекати біля чайного столика. Незабаром вона підійшла, тримаючи на таці дві мікроскопічні чашечки кави.

-Сава, мадам?

-Сава-а-а... Дякую... А ти?

-Сава-а-а... Ой, мадам!

Марі похитала кистю.

-Нас знову викликали в жандармерію. Френкі не притягатимуть до суду. Його будуть лікувати.

-А що я казала?! Він таки хворий! А що з ним?

-Я читала, але мало що втямила. І обсесивно-компульсивний розлад, і  проблеми з ідентичністю, і щось про шизофренію. До речі, виявилося, що і мама, і поліціянт – це він сам. Жах, що відбувається з людьми!

-То Френкі досі тут? – захвилювалася я.

-Ні, уже давно в Тулузі. Виявилося – соціальний асистент, що опікувався Френкі, захворів і не міг особисто проконтролювати прийом пігулок. Френкі казав, що приймає, а сам не приймав. От і пустився берега... Вибачте. Клієнт...

Допивши каву, я попрощалась і вийшла. Додому не хотілося, і я вирішила прогулятися до площі генерала де Голля. Там, під старими кленами, можна було сховатися від сонця й поринути у какофонію милих звуків. Звуки ці линули з музичної школи. Дітлахи готувалися до підсумкового червневого концерту. Сама я маю сім років тортур у музичній школі за класом фортепіано. Як моя вчителька зі спеціальності не намагалася вилущити з мене любов до музики, у неї не вийшло. Тепер я думаю, що вона також мала якийсь діагноз. По-перше,  своїх учнів вона  реально била. По руках, по плечах, по спині. По-друге, розривала ноти, якщо ти плутався у пальцях, і, не дай боже, замість 2-го чи 3-го грав тим пальцем, що тобі рандомно підійшов. Ноти літали, пальці хрустіли, інструмент квакав. Можна було подумати, що биті пальці точно запам’ятають свій порядковий номер на нотному листі. Коли в кабінет поставили додатковий інструмент – для педагога, стало трохи легше, але не інструменту... Тепер вчителька не могла фізично дотягнутися до твого тіла, і, коли йшло щось не за консерваторськими зразками, вона гепала кришкою, гамселила по клавішах і жбурляла в твій бік дрібними речами (олівцем, гумкою чи шпилькою).  А коли псих заволодівав нею, і вона скоками добиралась таки до тебе, то, утягнувши голову в плечі, ти лише подумки благав педагога: “Тільки не по голові...” І все ж, я вже тоді  інтуїтивно здогадувалася, що десь, у саркофагах єгипетських пірамід, існують інші стратегії навчання музиці. До речі, згодом на нашого Цербера знайшлася управа. Не адміністрація, не інспектор і не міліція. Нова учениця – Ася! Коли мадама вперше визвірилася на неї, Ася засміялася. І мегера здулася. А я була у цей час уже в кабінеті, бо за розкладом тортура музикою йшла після Асі. І бачила, як змінилося вчительчине обличчя. Лють перейшла в розгубленість. І це було неймовірно приємно.  Раніше я ніколи не дивилася на учительку, коли та кричала. Відтепер, коли вона починала яритися, я усміхалася. Не могла сміятися вголос – переливчасто, сміливо, як Ася, але і посмішки було досить, щоб угамувати розхитані нерви бідолашної. Без психіатра. Хоча впевнена: групова терапія у відділенні соціальної адаптації обласного психодиспансера їй би точно зайшла.

Скрипка... Кларнет... Піаніно... Барабани... Гітара...

-Ту-ду-ду-ду-у-у-у! Ту-ду-ду-ду-у-у-у!– пригадався мені початок 5-ої симфонії Бетховена.

“Доля стукає у ваші двері...”

З дверей школи вийшов високий літній чоловік у сірому легкому костюмі. Сивий, у чорних окулярах, чисто поголений. Він заклопотано говорив по телефону. У руках ніс шкіряну світло-коричневу теку, з якої виглядали білі аркуші. Пальці на руках мав довгі й доглянуті. Приємно було помічати усі ці деталі ясними очима. Кожного дня я згадувала мосьє Дешофі, трошечки сумуючи за його сяйливим царством. Коли сивий чоловік сідав у машину, щось ніби майнуло під її спідку. Автомобіль рушив, а навздогін йому потяглися, перекидаючись на асфальті, білі, поцятковані чорним, аркушики. Я підійшла і взяла їх до рук. Це були ноти. Спочатку я хотіла віднести їх до школи, але око зачепилося за щось дуже знайоме. Я досить непогано читаю з листа, і можу наспівати прямо з нотного тексту. Я знову опустилася на лаву.

-Сі-і  ля сі со-оль... Сі-і  ля сі со-оль... Сі-і  ля сі со-оль...

І так 16 разів поспіль. Далі стрімкий мелодійний спуск (як з гори на санчатах). За ним - ніжний, як зліт ластівки, підйом. І ще вісім “сі-і  ля сі со-оль”. Це був “Щедрик” Миколи Леонтовича. Оригінальний твір; обробка для хорового виконання на чотири голоси й хорові партитури для сопрано. У це, дійсно, важко було повірити, оскільки французи досить байдуже ставляться до своєї фольклорної спадщини. А тут українська щедрівка! Радість затопила мене по вінця. Я віддала ноти у музичну школу, але оригінальний нотний текст лишила собі напам’ять. Я знала: це знак! Українці в глибокій французькій провінції трапляються на дорозі ноти всесвітньо відомої української щедрівки! Я не вірю у випадок, радше – в закономірності. Нехай і магічні. Отож, я впевнено рухаюсь у напрямку неусвідомленої радості. Хтозна... Можливо, це також ознака психічного розладу. В усякому випадку, я не збираюся нікого бити. А це також обнадійливий знак.