Поль і Марі Орі

Я підігріла борщ, м’ясо, кілька перців. Дістала з духовки картоплю. Нарізала сала, ковбаси, сиру. Вибрала із вин, які мені Жан дарував з нагоди будь-якого свята, улюблене Каберне Совіньйон. Чин-чин! І Вінсент заходився тьопати. Вино, борщ і сало – то, знаєте, питання суперечливе. Але не для нас того дня. Вінсент їв з апетитом, як завжди, не гальмуючи на поворотах, – з бризками й перевірками мостів. А я пила вино – розслаблялася, відпочивала й слухала живу французьку. Вінсент виявився балакучим і самостійним. Він, упоравшись із запропонованими стравами, уже самотужки надибав у холодильнику квашену капусту й мариновані шампіньйони та енергійно викладав усе те в миску.

З’ясувалося, що він колись був одружений і мав дочку, яка вчилася на дизайнера у Парижі. А дружину його я знала. Вона працювала в освітньому центрі, де я навчалася на професійних курсах. Агнеса – весела й балакуча рудоволоса пампушка. Нічого спільного із занудним і недолугим Вінсентом. Хоча було в ньому щось миле й кумедне, але без перспективи на щось більше, ніж  товариські взаємини. Проте чомусь же Агнеса вийшла за нього...

У двері постукали.

-Ребонжу-у-ур!

Прийшли молодята Орі – Марі і Поль. З пляшкою Шардоне, сиром, оливками й пирогом (тартом) з полуницею. Марі – брюнетка років тридцяти, середнього зросту, з довгим прямим волоссям, смаглявою шкірою, майже чорними очима й чуттєвим червоним ротом. Навіть коли дівчина мовчала, її губи  розтягалися, округлялися, ущільнялися в нитку, западали, витягалися в гузку, видавали різноманітні звуки – словом, жили приватним чином. Така була її фізіологічна  реакція на життя. Вона була справжньою француженкою – життєрадісною, нестримною й надзвичайно імпульсивною. Тією, що (як більшість французів) усяку свою емоцію – захват, біль, тривогу, радість, здивування – супроводжувала ще й енергійними помахами кисті руки від себе назовні. У нас ми такими жестами показуємо: йди, йди, йди від мене.  Поль – високий ставний чоловік,  з великими карими очима, кучерявим каштановим волоссям, охайними борідкою й вусами, – старший за дружину на п’ятнадцять років. Цілковита протилежність Марі за вдачею – спокійний, неговіркий, розважливий.

-О, ми саме вчасно! – констатував Поль.

-Так! Прошу! – зраділа я у передчутті почути початок історії, яка так феєрично фінішувала сьогодні у моєму домі.

Стіл ми витягли на середину кухні, щоб зручно розсістися. Поль одразу заходився відкорковувати вино відкривачкою у вигляді виноградної лози.

-Вибачте, мадам. Це усе через мене, – бідкалася Марі, притуляючи руки до грудей і кусаючи губи. – Мені так не зручно. Ще й капітан Моран звелів мовчати. Я дуже переживала... Де у вас посуд?

Марі почала викладати в мисочки оливки різних сортів, деякі закидувала в рота, заводячи очі під лоба від задоволення й вимахуючи кистю.

-Розумієте? Мммм... Я роблю ляльки на замовлення. Це моя робота... Мммм....  У мене інтернет-магазин... Мммм... Як смачно...

-Якби ти менше цілувалася зі своїми клієнтами, було б краще, – філософськи зауважив Поль, підсовуючи стільці для себе і дружини.

Марі округлила рота й весело глянула на Поля. Ми з Вінсентом запитально подивилися на неї.

-Ой, не слухайте його! – заторохтіла дівчина, нарізаючи сир. – Він вважає, що в діловому листуванні не годиться в кінці писати “цілую”. (Марі демонстративно вип’ятила губи). Але для мене “бізу” – ознака довіри й прихильності.

-Ну от і доцілувалася...

Нарешті усі розсілися.

-Ой! – репетнув Вінсент. – Мій подарунок!

Він за мить опинився під столом, призвівши до неконтрольованого коливання келихів.  І в той час, як ми вхопилися за свої, на гострий тендер Вінсента, що стримів з-під столу, пролилося його недопите червоне сухе. Рот Марі відкрився на усю можливу спроможність. Поль затримав пляшку білого, яке також пішло у скок, і тепер стояв, притискаючи вино до грудей і зацікавлено дивився на спорожнілий стілець. А я з паперовими серветками намагалася  увібрати червону вологу з штанів Вінсента. Саме згадала, що коли він увійшов до мене сьогодні, то, зустрівшись із Френкі, з переляку випустив якийсь пакунок.

Вінсент уже задкував і, нарешті, вибрався із пакетом у руці. Пошарудівши у ньому, він витяг коробку, підніс її вгору й, несамовито тіпаючи нею, вигукнув:

-Вуаля! Бріош-праліне! З волоськими горіхами! Фірмова бріош Шаролє! ІринА! Це тобі!

-О, дякую! Це так приємно! – озвалася я, сподіваючись вже нарешті послухати сусідів.

І тут бріош випала з пакувальної коробки й, користаючись знайомим маршрутом, зникла під столом. Вінсент знову пірнув.

-Це такий вид спорту? – незворушно поцікавився Поль, усе ще тримаючи пляшку білого і свій келих.

Губи Марі розтяглися у беззвучному нападі сміху. Вона притискала стіл до підлоги, щоб там втрималися хоч якісь закуски. Вінсент вовтузився під столом, ніби змагався з хатніми тролями за смаколик, і тихо лаявся.

-Вінсенте! Що відбувається?! – не витримала я. – Може, тобі допомогти?

-ІринА! Тут хтось поналивав вина, і тепер мокра бріош вислизає з рук! – у розпачі кричав Вінсент.

Бріош викотилася й притулилася до черевиків Поля. Він завбачливо поставив пляшку й келих на стільницю буфета, нахилився й обережно взяв втомлену презентацією бріош.