Капітан Моран

-Мосьє! – голосно зашептала я жандарму. – Я не можу вам відчинити! Зловмисник забрав ключі!

Накачаний велетень років п’ятдесяти, із карими воловими очима, у синій стройовій формі, пашів спокоєм і впевненістю. За його спиною вирували пристрасті. Крики, обурення і навіть сміх. Але могутні плечі бригадира поділили світ навпіл: наш, збурений, і тепер вгамований його появою, і той, що за кадром.

-Бонжур, мадам. Капітан Моран до ваших послуг! Не хвилюйтеся! Зараз зловмисник сам нам і відчинить.

І дійсно. “Пристрасті” враз вгамувалися, роздалися. Відсторонився і капітан. По живому коридору сунув Френкі в кайданках, у супроводі двох жандармів – хлопця і дівчини.

-Вони виламали мені руки! А я – інвалід! Мені важко пересуватися! – слізно скаржився Френкі.

-Капітане! Затримали під час спроби втекти через вікно! – відрапортувала  дівчина.

Капітан Моран згідно кивнув головою і відповів “потерпілому”:

-Вибачень не буде. Сержанти на роботі. Мосьє, у вас є ключі від цього будинку?

Френкі отетеріло подивився на капітана, потім на мене:

-А так... Дійсно... Зараз... Ой, кайданки...

-Обшукайте його, сержанте! – скомандував капітан Моран, і вже до Френкі: – Витягніть руки перед собою!

Поки дівчина обшукувала бороданя, той белькотів:

-Вона дуже люб’язна... Ви, мадам... Я не хотів... Я хотів лише голову Джессіки Альби... А не тих дівчат... 

Тим часом, “пристрасті” утворили щільне півколо за жандармами. Це були мешканці нашого двору: молодята Орі, подружжя Муньє, батько й дочка  Рішар, брат і сестра Бетанкур  та орендарі (мої свати) Роза і Жан Барійо. Між їхніми ногами просочилася хатня котяча братва: рудий флегматичний Рудик, чорна, як ніч, екзальтована Ліла та грайливий, наївний до непристойності, черепаховий Акажу. На руках мадам Муньє дрімала, незважаючи на заколот, старенька, кольору шарольських корів, огузкувата Фіселя.

Ключі знайшли в нагрудній кишені Френка, і нижня половина дверей відкрилася.

-Медам і месьє! Усім дякую за допомогу. А зараз прошу розійтися. Вас запросять до жандармерії окремо, – оголосив капітан Моран.

Бригада жандармів і Френкі зайшли до апартаментів.

-Пахне у вас, мадам! Ох і пахне! – вигукнув шеф. – Ви обідали?

-Так, мосьє, – відказала я.

-Втрьох? – і показав на стіл.

-Так, мосьє, – підтвердила я. – Ми не мали можливості вам зателефонувати, і я вирішила тягти час.

-Чудова реакція! – похвалив капітан. - Де ми можемо сісти? Я мушу вам дещо сказати. Та і протокол треба скласти. 

-До зали проходьте, будь ласка.

Жандарми увійшли до кімнати, намагаючись не наступати на розбитих ляльок і розкиданий одяг. Капітан Моран і дівчина сіли за комп’ютерний стіл. І тут я зауважила під капітановою шведкою білизну тілесного кольору, яка мусила приховувати (але не приховувала) яскраве суцільне татуювання на його руках і грудях. Сержант залишився стояти з Френкі в дверях, який мимрив щось про те, що він у мами один; і що мама – хвора й не переживе, як дізнається, що він не помстився. Сержант увічливо попросив його заткнутися на десять хвилин. Дівчина виглядала винуватою.

-Але як ви тут опинился?! Як дізналися, що мені потрібна допомога? – згоряла я від цікавості.

Капітан пильно подивився мені в очі й промовив, нарешті, зі щирою усмішкою:

-Мадам! Я би хотів вибачитися перед вами... І скажу відверто – ви трималися бездоганно!

Я запитально, з подивом глянула на шефа жандармів.

-Справа в тому, – провадив він, – що наш візит до вас – це останній етап операції “Тулуза”, яка на ваших очах і з вашою допомогою тріумфально добігла кінця.

Моя щелепа відпала й тимчасово зависла.

-Операції... “Тулуза”?

-Ми не попередили вас завчасно, щоб не відлякати злочинця. Він йшов саме до вас, і треба було, щоб усе виглядало натурально.

-Тобто... Френкі йшов... на живця? – ледве спромоглася я вичавити з себе й подивилася на Френкі так, ніби шукала у ньому справедливого осуду дій  шефа жандармів.

-Ви правильно усе розумієте, – задоволено підтвердив капітан Моран.

-А чи не здається вам, капітане, що ви завітали запізно? – якомога дошкульніше запитала я. – Усе могло скластися вельми трагічно. Здається, у цього хлопця проблеми з головою... І якби не Вінсент...

Вінсент розправив плечі й задрав підборіддя.

-Я би вас просив, мадам, стежити за словами! – стрепенувся Френкі. – Ще невідомо, чия голова ясніша. Я можу притягнути вас за брехню й зневагу!

-Мосьє Папен... Папен – це ваше прізвище? – зупинив капітан Моран бідного Френкі.

-Так, моє! І моєї мами! Ми вас притягнемо!

У голосі капітана Морана забриніла криця.

-Так от, мосьє Папен... Як для інваліда, ви дуже прудконогий і зухвалий.  Слухайте мене уважно... Мосьє Папен, ви звинувачуєтеся в надсиланні електронних листів з погрозами мадам Орі, де ви також погрожуєте їй фізичною розправою. За статтями 222-17 – 222-18-3 французького кримінального кодексу, це шість місяців позбавлення волі та штраф у розмірі 7500 євро.  Доказова база наявна. По-перше, Мадам Орі надала нам ці листи. А по-друге, я мав насолоду особисто говорити з вами по телефону і чув, як ви наполягали (незаконно!) на своїх умовах щодо голови Джессіки Альби...