Френкі

Я увійшла до свого будинку. Шлунок немилосердно зсудомило. Чи з’їла щось... Звідки тут небезпека? Сьогодні я чекаю на Вінсента. Він мав бути за тридцять хвилин. Я приготувала борщ, підсушила грінки – намастила намазкою з часником, запекла картоплю з салом у фользі, насмажила кручеників зі свинини (загорнула в них бекон, солоний огірок, змастила гірчицею), накришила салат зі свіжих овочів. На десерт спекла медовик. У холодильнику, як стратегічний припас, зачаїлися фаршировані перці й квашена капуста.

Жила я тепер у невеликих апартаментах на першому поверсі двоповерхового будинку. (Дуже сутужно сплачувати комуналку, проживаючи в домі на два поверхи, де я жила раніше). Мої свати мають невеличкий бізнес – здають у винайм житло. То врешті-решт ми зупинилися саме на такому (економному) варіанті: у глибині двору, з невеличкою терасою і зі старим райським деревом на причілку.  Мої хатні двері виходили у двір. Одне з вікон – на вулицю, на дорогу. Щоб потрапити з двору на вулицю одразу, можна було скористатися наскрізним проходом між апартаментами в середині будику. Але хто про нього не знає, то вважає, що зелені, оздоблені потемнілим мідним орнаментом, двері – то вхід у чиєсь житло. Одного разу цей прохід врятує мені життя.

Але зараз я саме повернулася від Рози з великим блюдом для медовика. Стіл уже вкрито полотняною вишитою скатертиною. На великих тарілках – такого ж ґатунку серветки. Посеред столу - дерев’яні солонка й перечниця яскравіють петриківським розписом. У такому ж стилі вишикувалися кухонні дошки на стіні. Сама я вбралася у вишиванку “Доля” (чорні нитки на бузковому тлі) й легкі джинси, а поверх – фартух з червоними  вишнями на жовтому полі. Кімнатні двері позачиняла, щоб кіт Рудик не порушив, бува, передобідню ідилію.

У залі, що вікном на вулицю, завовтузилося. Шлунок знову зсудомило. А в кімнаті почало щось планомірно й гучно  падати. Перша думка була – Рудик! Кіт любив спати у шафі. Але светрики й штани так не гепають. Може, Рудик спав за книжками? І все-таки я не наважилася одразу відчинити двері й нагримати:

-Ах ти ж, руда шкода!

Я прислухалася. За дверима ходило, перекидалося, сопло й дудніло чоловічим церковним басом. Тихенько опустивши блюдо на стільницю буфета, інтуїтивно ухопила ніж для різання хліба, більше схожий на пилку, й обережно постукала в двері:

-Хто тут?

Усе затихло. Почекала. Не чути. Я повільно прочинила двері, просунула в щілину голову й побачила... пістолет. Коричневий такий, охайненький пістолетик. Націлений мені прямо в лоба незнайомим опасистим дядьком років сорока, з каламутними очицями й зі скуйовдженою рослинністю (кольору того ж пістолета) на голові й бороді. А я ж щойно зробила операцію по видаленню катаракти! Добре не жили – можна було й не починати... На дядькові були теракотові штани й картата пожмакана, у плямах, сорочка. На ногах – взуття, яке колись було кросівками. Його вицвіла широкопола панама розгублено валялася на підвіконні.

Я, ховаючи життєво важливі частини тіла за дверима й незграбно потрясаючи пилкою, перелякано спитала:

-Ви хто?

Дядько збентежено дивився на мене, але руку з пістолетом не опускав.  І раптом прохрипів щось схоже на:

-У пан де теля ДжессікА АльбА?

Спочатку я не зрозуміла й подумала, що він шукає якусь дівчину. Я відповіла:

-Вибачте. Я не дуже добре володію французькою. Мене звати Ірина. Я – українка. Тут немає ніякої Джессіки. Я живу одна.

-А це?!!  Що це?!!!

Дядько показав пістолетом на розкриту скляну шафу, звідки за хвилину перед цим він безжально викинув прекрасні порцелянові ляльки у вишуканих костюмах ХІХ століття  – подарунок старенької француженки, яка жила тут до мене. Ляльки фірми Franklin Mint беззахисно лежали долі. У пеньюарі, у червоній сукні для казино, у костюмі нареченої,  у дорожньому пальті, у кімоно, у бальному вбранні, у сукні городянки. Тіла у них були м’які й піддатливі. Порцелянові – лише голівки, руки й ноги. Деякі, упавши зі сталевими підпорами, так і заклякли у вимушених позах. А деякі злетіли з підпорок, розкинули ноги й руки, і, ніби жертви наглого насилля, дивилися вже мертвими красивими очима: “За що?”. Неушкодженою залишилася пара – мама й дівчинка у літніх рожевих шовкових сукнях. Мама дивилася на дівчинку, і її погляд промовляв: “Ти бачиш, доню, який нікчемний чоловік? Він поводиться  непристойно”. Прибулець  підкинув ногою “наречену”, що зачепилася спідницею за стілець, і зухвало погойдувала ногами.

-Що це?!!!

“Наречену” підкинуло, перевернуло у повітрі, але вона знову зачепилася за стілець, погойдуючи тепер вже руками. Схоже, що чоловіка вельми дратувало оте погойдування, бо він схопив бідну порцелянову дівчину й кинув її на підлогу. Біле личко розлетілося на друзки.  “Наречена” втратила останній шанс.

-Що це? Що це? – лютував ляльконенависник.

-Лялька, – тихо відповіла я, ковтнувши слину. – Ляльки...

-Я бачу! Тому й питаю ще раз: де тут голова Джессіки Альби? 

Щось у вигляді цього чоловіка демонструвало повну неадекватність. Та щось! Пістолет! І поведінка! І, по ходу, він навіть не тямив, що я іноземка.

-Я хочу голову Джессіки Альби! – повторив якось примхливо бородань.

Я хотіла йому сказати, що не тільки голови – у мене немає жодної частини тіла Джессіки Альби! Але у моєму виконанні, французькою, він міг би почути, що замість голови, я пропоную йому руку чи ногу. Бородань, тримаючи пістолет однією рукою, другою відкрив шафу й заходився намацувати там голову нещасної Альби. З глибини полиці вигулькнув незадоволений Рудик. Дядько вилаявся. Рудик обнюхав його, скочив на підвіконня й присів на панаму, яка пахла неприємно й вороже.