Роза і Жан

Було це задовго до операції на катаракту. У перший рік мого проживання у Вельєрі. Якось після школи семирічний Лео прийшов до мене й неприродно тихо сів на край канапи.

-Іро, Даніель каже, що ти погана.

Та-а-ак. Даніель – це сестра Рози, моєї свахи.

-Ну і що, – спокійно сказала я, обнявши онука. – Ми ж знаємо, що це не так. Знаємо?

-Так, – погодився Лео. – Але я би хотів, щоб і Даніель знала, що вона помиляється.

Я взяла маленьку ручку в свої долоні й енергійно заходилася розповідати, як ми завтра підемо у ліс, навідаємося до бджолиного гнізда у дереві, покачаємося по траві, помочимо ноги у ставку, перекусимо смачними сендвічами, а на зворотному шляху назбираємо ожини. А сама думала: “Мій хлопчику!  Ні Даніель, ні Роза, ні Жан, ні усі французи гуртом не будуть бачити мене так, як бачиш ти. І не тому, що вони погані, а тому, що французи”. Для українських бабусь, як правило, на першому місці – онуки. Для французьких – їхнє особисте життя. Ми легко поступаємося своїми справами заради можливості побути з малими. Вони – майже ніколи. Ми можемо одномоментно зруйнувати лад в будинку для створення піратського корабля, лісової хатинки, індіанської прерії, поля бою. Вони: дитина мусить тихо гратися сама у своїй кімнаті. Для нас дитина – це повноцінна людина. Для них – недоістота, яка мусить вирости. І тут немає правильного чи хибного. Ми – різні. Але дитина сприймає цю різність, як даність. І у цій даності Лео обрав мене.

Даніель напала прямо на вулиці, біля входу у мій будинок. Вона сунула на мене, велика й патлата, як Говерла до масових сходжень.

-Ти невдячна людина, ІринА! Роза плаче! Лео завжди тирлується у тебе! Ти думаєш, що  краща за неї?!

-І все ж вам не треба було казати Лео, що його бабуся погана, – як могла, сказала я французькою.

-Але це так! Ти відсуваєш Розу! Ти хочеш показати, що вона нічого не варта! Вона страждає!

-Я дуже поважаю Розу. Я нічого поганого не роблю, – виправдовувалася я. – Я лише не закриваю двері перед онуком.

-Лео увесь час говорить з тобою і матір’ю українською! Це погано для нього! Адже йому треба французька!

-Я не знаю ще французької так, щоб говорити правильно, – захищалася я.

Гора кричала на мене, а я не знаходила слів, щоб їй суперечити. Я тільки дивилася широко розплющеними очима й хитала головою. Це неправда. Неправда те, про що вона кричить. Я розуміла, що то гвалтує образа за сестру. Даніель бачила не мене, а загрозу. Загрозу затишку й спокою сім’ї Рози, яка також щиро любила Лео. Але я розуміла, що будь-які мої слова, навіть мовлені бездоганною французькою, нічого б не змінили. Почали оглядатися люди. Я вибачилася й зайшла у дім.

А кілька днів тому галасувала Роза. Вона кричала на Лео, але я знала: вона кричить на мене. Вона також не бачила мене. Вона бачила загрозу: Лео не любить її. Лео любить ІринУ. Я стала на захист онука. Усе, що він зробив жахливого, – заходився мити стіну на сходах до підвалу в той час, як я мила свою верандочку. Я й досі не знаю, що так підірвало сваху. Чи те, що у неї ніхто не спитав; чи те, що там було занадто брудно; чи те, що я за обідом принесла борщ особисто для Лео, який не схотів їсти пересмажене  барбекю; чи те, що... невідомо що, але усе вкупі це зчинило жахливий вибух розпачу, злості й розчарування. Світ Рози розпадався. Розпадався через мене. Через їхнє власне щире запрошення. Через їхню доброту. Думаю, так сваха думала не один раз. Я намагалася щось пояснити через Вайбер, бо там є автоперекладач. Справою це виявилося безнадійною і закінчилося промовистим “merde” (лайно) з боку Рози.

-Чому він так рветься до ІринИ? – щиро дивувалася Роза. – Адже у нас для нього прекрасна кімната!

-Хіба можна снідати смаженою яєшнею? Для сніданку годяться круасани або тартинки з конфітюром. Адже о 12 уже й обід! Треба встигнути зголодніти.

-Як можна влітку їсти борщ? Як можна не їсти запечене м’ясо? Чому не варити овочі у скороварці? Невже звичайний суп кращий, ніж суп-пюре? Як це – не їсти хліба? Як це – обід без закуски? Як це – не витримати дві години за столом? Як це – швидко поїсти й побігти? Як це???

Ні, цього ніхто не питав. Але це витало між нами у повітрі, як невловимий пух. Ви хочете спіймати причину вашого невдоволення, але ви не можете. Пух летить догори. Він не заважає. Але будь-якої хвилини він може повернутися й посилити ваше роздратування.

-Роза скаржиться, що ви намагаєтеся привчити їх до українських сніданків. Ви ж розумієте, ІринА, що це неправильно. Ми звикли снідати тартинками, – сказав мені при зустрічі Фабріс, друг Рози й Жана.

Щелепа моя впала. Стан жертви – це завжди привід для співчуття.

-Мені байдуже, чим снідають Роза і Жан. Інша справа, що Лео звик снідати так, як це роблять в Україні. Адже коли вони жили у Вірменії, його годувала мама. А мама в нього, як ви знаєте, українка. То нехай кожний снідає, як він звик. Тим більше, що мама поруч. Жодних проблем.

І усе це на фоні синдрому безхатька. Я сумувала до нестями за домом у Запоріжжі. Там ми жили з мамою і дочкою. Там книги, піаніно, гітара.  Мій робочий стіл. Там мої меблі. Там моя постіль, мої подушки, мої ковдри. Моя кухня, мій посуд, мої скатерті, мої рушники. Високі стелі. Широкі вікна. Розкішні штори. Моя ванна кімната. Мій простір. Мій світ. Мій прихисток. Тут жила моя мама. Звідси пішла у засвіти. Я не змогла прийти до неї на могилку попрощатися, тому що по дорозі до неї тепер стоїть блок-пост. Я поїхала за кордон через причину, яку краще не озвучувати, щоб не відволікатися. І ця причина – не війна. Я плакала щодня. Мої друзі щиро не розуміли: “Чого ти? Діти поруч. Є де жити. Не голодна, не холодна. Над головою не вибухає. Живи, насолоджуйся”. Але я не бачила підстав для радості. Мені було погано. І тільки Лео розраджував свою Іру. Я жила в чудовому двоповерховому будинку, але то було не моє. Не справжнє. І усе було не справжнім. Декоративним. Справжнє було вдома, в Україні. Там я могла працювати, плести маскувальні сітки й годувати пиріжками хлопців з тероборони, спільно із земляками переживати лиху годину. А тут я ніхто. П’яте колесо до воза. Жива рана, у яку кожного дня потрапляє трунок французького безтурботного буття. І вона ятрить і не гоїться. І тільки онук, як маленький анестезіолог, повертав мене до радості. Уже тоді я могла рухатися шляхом радості й віри. Але я була сліпа. Я не могла бачити нічого крізь пелену сліз, бо усе, чим жила досі, затулила війна. І якщо цього не розуміли мої друзі, які лишилися в Україні, як це могли зрозуміти щасні французи? Мені здавалося, що я повільно нахиляюся над прірвою...