Тоні і старий Рінго

-ІринА, не сумуйте будь ласка, – озвалася сваха Роза за обідом.

Сьогодні песиголовці підірвали Каховську ГЕС. Запечена свинина зі спаржевою квасолею не лізла, хоч і у супроводі сухого червоного. Якщо хтось мало їсть, сват Жан, зазвичай, жартує:

-Людина хвора...

Та тільки не сьогодні. Ми сидимо й зітхаємо на затишній і світлій веранді, за великим і гостинним столом, над смачною їжею. За бездоганно чистим склом веранди – бездоганно доглянутий сад. Тиха, витончена краса. А я не можу впоратися із пригніченістю після чергового варварства росіянців і почуттям вини біженців за кордоном. А свати не знають, як мене розраяти. Раптом Роза просяяла:

-ІринА! А давайте ми вас з чоловіком познайомимо!

-Нашо? – без ентузіазму відгукнулася я. – У мене вже є один чоловік – наш онук Лео.

-Було б вам веселіше.

-Повірте, мені з собою не сумно! – відказала я, силкуючись увімкнути режим “усміхатися”. –  Усе гаразд. Минеться... Жаль, що у вас не виголошують тостів. А то б ми гучно випили.

-Так зробіть це! – запропонував Жан. – Скажіть тост.

Сват налив у келихи криваве Каберне Совіньйон.

-За Україну! За ЗСУ! За перемогу!

...Я сиджу над річкою й дивлюся на тиху воду. Клен наді мною  чаклує  лапатим листям. Клен – моє дерево. Я горнуся до нього. Маленьке французьке містечко Вельєр – з неспішною річкою, байдужою дамбою, плакучими вербами – нагадує мені бабусине село на Запоріжжі, де дитинство, де горОд аж у балку, соняшники, і п’янкий запах родючої землі, нагрітої сонцем, і ти лягаєш на ту землю в кукурудзі й виглядаєш небо... Тремтить гаряче повітря, шарудить цупке листя, і сонечко лоскотно мандрує по дівочій засмаглій руці...

-Бонжур, мадам!

“А хай тобі грець!” – перелякалась я, сіпнулася і ледве не посунулася з крутого берега.

-О, вибачте, мадам! Я не хотів вас злякати!

Огрядний високий чоловік в окулярах, винувато усміхаючись, допоміг мені підвестися. На мені були драні вицвілі джинси, чорна футболка й солом’яний капелюх. Через плече – полотняна, вишита соковитими кольорами, сумка зі Львова. Чоловік привітно заговорив:

-Ви мене не пам’ятаєте? Я – Тоні! Далекий родич Рози. Ми зустрічалися у неї.

-А! Так-так! – пригадала я. – Ви завжди приносите якісь гостинці з вашого саду!

-Так! – зрадів Тоні. – З вами все гаразд?

-Так. А з вами?

Не запитати навзаєм було нечемно. А оскільки ми були вже знайомі, то далі, за ритуалом, належало бути бізу – поцілунки в обидві щоки.

Відбувши повинність етикету, я запитала:

-Ви, певно, тут недалеко живете?

-О так! – жваво озвався Тоні. – Я саме хочу вас запросити на обід! На мої фірмові картопляні кльоцки! Я шукав вас!

-Шукали мене? – здивувалася я.

-Мені Роза сказала, що ви зазвичай гуляєте над річкою перед обідом. Я на машині. У траві вас майже не видно. Але я вгледів! Поїхали?

Тоні було вісімдесят з гаком. Міцної статури. Окуляри з плюсами збільшували  його темні гострі очі. Великий рухливий рот. Зубатий. Довгі, поцятковані коричневими плямами, руки з широкими долонями. Волохаті, з венозною сіткою, ноги у сірих бавовняних шортах. Широка відпрасована бежева футболка ховає барильце. Модний кашкет. Обідати я збиралася вдома борщем, салом, пампушками і часником. Але Тоні був такий невимушений, доброзичливий і милий, що я засміялася й погодилася. Чому не скласти компанію літній людині? Попрактикувати французьку. Порозпитувати про сім’ю. Подивитися фото. Літні люди це люблять. Адже їхнє життя нікому не цікаве, крім них самих. Приділити увагу. Мені не важко, а людині приємно. Я знала, що у Тоні вже одружені онуки, що дружина його померла багато років тому і що живе він один.

Ми заїхали на просторий двір. Праворуч – охайний двоповерховий будинок. Ліворуч – великий доглянутий сад. Коли ми проходили через напівтемний порожній  гараж до апартаментів, неприємно зсудомило шлунок. Хочу сказати, що інстинкт самозбереження у мене в шлунку. А звичка фіксувати деталі в генетичному коді. Певно, мої  прапрапращури були мисливцями. Хоч у жіночому тілі ти часто нагадуєш здобич.

Одного разу, у Запоріжжі, задовго до війни, мої приятелі познайомили мене з диво-мужчинкою. Вірші читає, компліментами трусить, з рук, можна сказати, мене не спускає. Я під враженням – нарешті! І от якось пізно ввечері, після ресторану, “читець” бере таксі, щоб домчати мене додому. Будинок мій – двоповерховий, на вісім квартир. У під’їзді, як водиться, темно, хоч в око стрель. Ми зайшли у коридорчик. Залицяльник заходився обійматися і жагуче шептати: “Мені не хочеться йти звідси. Ти така принадна. Зроби, щоб я лишився”. А вдома у мене дочка і мама. Звісно, ніхто не збирався його тут залишати. Але мужчинці не повелося з іншої причини. Поки він там терся біля мого вуха, я відчула рух позаду себе.  І тут мій шлунок зсудомило. Хтось зайшов у під’їзд і принишк. Жодні двері не відчинилися. Ні стуку, ні дзвінків.

-Чого ти тремтиш, моя зіронько. Не бійся! Я з тобою! – воркував пристаркуватий голуб. (До речі схожий на Рінго Стара у старості).

-Я тремчу, тому що хтось увійшов сюди, нікуди не зайшов і не вийшов! – голосно об’явила я.