Вінсент

Удома все було брудне й занедбане. Хоча до операції по видаленню катаракти я, палка прихильниця чистоти, уважала, що у мене, в принципі, норм. Нині ж, коли краса й принади світу хапали мене голіруч, усе відразливе й сумнівне вилазило не менш радісно. Кухня! Чорніло між кахлем і мийкою, між кахлем і підлогою. Жовтіло на плитці й за нею. Рябіло на серветках. Білі чашки були не білі. Келихи – не прозорі. Тарілки – не блискучі. Загалом по будинку запеленговано вісім позицій павуків-Містерів (косариків – по-нашому). Виявлено таємні місця гарування чорної плісняви й безліч котячих слідів на підвіконнях й брудних вертикальних смуг під ними. За наявністю стовідсоткового зору, підстав для неусвідомленої радості майже не залишалося. Хоча... Нагода усе це викрити й перетворити на сяйво у стилі мосьє Дешофі – цілком собі пристойна мотивація для прибирання.

Через тиждень кухня сяяла й цвіла українським колоритом. Проте, остаточно покінчити з Містерами не вийшло. Восьмирічний онук їх пильнував і  регулярно рахував. “Ти зрозумій, мамІ! – не раз говорив він. – Вони безпечні! Вони захищають тебе від комах! Хіба не жаль тобі?!” Чомусь мені було не жаль. Містери під стелею наводили на мене тугу. Нарешті, ми дійшли згоди: ганяти, але не вбивати!

Сьогодні я мусила навідатися до пристойного супермаркету в Пареї, бо на завтра у мене був запланований гість – професОр-беневоль Вінсент із містечка Шаролє. Професор-беневоль – це людина  при Асоціації підтримки й інтеграції іноземців, яка на пенсії добровільно навчає охочих французькій мові. Ми познайомилися ще до моєї операції на катаракту, на літньому театральному фестивалі у Шалоні. Я мало що тямила на той час у вуличних французьких інтермедіях, але з цікавістю прислухалася до музики, допоки не почула російську народну мелодію “Калінка”, якою група ексцентриків завершувала свій номер. У розпачі сіла на бруківку і вже не дивилася на ті сумнівні розваги. Що узяти з французів? Немає ж більше в світі ніякої музики... Лишень “Калінка”... Саме в цей момент до мене підійшов проворний мужчина з риб’ячими очима, проте приємною усмішкою. У білих джинсах, картатій сорочці й зеленій бейсболці. Він знав уже, що я з України. Назвавшись Вінсентом, мужчина висловив співчуття з приводу війни й повідомив:

-А я був у Києві!

-Невже?! – зраділа я.

-Так-так! Мене запросила одна жіночка – Звєтлана! – так само радо озвався Вінсент. –  Вона навіть до мене приїздила. До війни. А потім, на жаль, мої листи довгий час лишалися без відповіді. І тепер я не знаю, що з нею.

До наших машин ми поверталися разом. Вінсент пригостив мене морозивом, і ми обмінялися телефонами. Новий знайомий запросив мене до себе, у Шаролє, а я із задоволенням погодилася. Адже мені було цікаво, як і чим  живуть звичайні французи.

Вінсент забрав мене вранці, щоб спека не дістала нас у дорозі. Я насмажила  вергунів, наярувала чорним очі й рожевим губи, одягла лляний  брючний білий костюмчик українського виробника й тепер розкошувала на передньому сидінні, насолоджуючись зеленими пагорбами колишнього передмістя міста Карла Сміливого. За кожним мальовничим схилом, за самотнім деревом, за придорожньою травою мріли мені простори Запорізького краю.

По дорозі ми заїхали до приватної пекарні, де в плетених кошиках спочивав щойно спечений хліб і струменіли неможливі пахощі. Потім навідалися до бушрі, де Вінсент набрав різних м’ясних смаколиків. Замовляючи їх, він повідомив, що заглядає сюди раз на тиждень скуповуватися так, щоб стачило до наступного разу. Тут дорожче, але смачніше, ніж у супермаркетах. Нарешті ми вкотилися на величезне зелене подвір’я в оточенні старих розлогих осокорів. За осокорами смарагдів ліс. О! Для мене дерева – це окрема тема. Прадавні істоти, яким у спадок (із тисячоліття в тисячоліття) передаються ті самі очі-листя й первісна пам’ять. Вони бачили все. Вони знають усе. Тому і як буде, вони також знають. Треба лише заговорити до них. Або хоч прихилитися. Тоді можна розпитувати. Я вискочила з машини і, не гаючи ні хвилини, полетіла до лісу.

-ІринА! ІринА! – якось відчайдушно вдарило у спину. – Ти куди?

Та мене вже було не спинити. Проте ні... У кущах зашаруділо, і я помітила виблиски сірої шкіри стривоженої змії. Вінсент наздогнав мене й схвильовано заговорив:

-ІринА! Тут небезпечно! Там – вище, гори! Тому тут змії! Я хотів тебе попередити, але ти така прудка.

Він мав рацію. Якщо є якісь обмеження, то мене краще попереджати. Ми рушили до будинку. Але і з мінімальним зором я помітила, що дім Вінсента розвалюється. Задня стіна лежала на землі руїною. Глиняний каркас заснували Містери. Власне, на їхньому павутинні стіна досі трималася вертикально. На запитання, чому будинок не ремонтується, чоловік відповів: “Я чекаю, доки мені допоможе держава. Маю таке право”. Хто би сперечався?

Уже в будинку я зауважила, що Вінсент майже лисий. Лише сіренькі кучерики пушилися на скронях і потилиці. А проте він був худий і стрункий, тому нагадував завчасно постарілого підлітка, як кажуть в Україні.

На обід прибуло ще два симпатичні їдоки – котики. Вінсент відміряв норму корму їм у миски, трохи повигладжував вдячні спинки й заходився краяти пахучий житній хліб. Він не мив рук, звідколи ми приїхали. Я думаю, він не мив їх відучора. І це не перший француз, який не мав усталеної звички мити руки. Я уже досить пожила у Франції, щоб розуміти недоречність питання: “А ви руки помили?” За визначенням, руки завжди чисті, якщо не мають слідів екскрементів.

Вінсент (за походженням італієць) пригощав мене... (усі хором!) спагеті!!! Спочатку, для  годиться, він запропонував вино – я відмовилася. Бачила, що йому приємніше не відкорковувати. Усі оті, з любов’ю обрані, смаколики не нарізалися на тарілку комильфо. Вінсент краяв тоненький шматочок кожного виробу прямо на столі й своїми немитими пальцями намагався вкинути мені до рота на куштування.