Розділ 38: Чат

Він:

Малеча, дивне питання. Чи буває так, що хтось робить тобі добро, але не називається?

Вона:

Буває. І це, мабуть, навіть красивіше. Бо не для похвали робиться, а щоб просто… було тепліше.

Він:

Сьогодні я відчув саме це. Не знаю, хто винен у моєму ситому і задоволеному вигляді, але я готовий того когось обійняти.

Вона:

(смайлик із теплим ковдровим котом) Тобі часто так щастить?

Він:

Ні. Востаннє мене так годувала мама, коли я повертався з полігону, ще до війни.
Але суп… був із кропом. Знаєш, я завжди сміюсь, що це смак мого дитинства.

Вона:

(паузує довго) Гарний спогад. А ще… ти заслуговуєш не тільки суп із кропом.

Він:

А що ще?

Вона:

Печиво, чай, і людину, яка слухатиме твої довгі історії без позіхів.

Він:

Тоді, здається, я вже щось маю.

Він закрив телефон, але не поспішав гасити світло.
Кімната була майже темною, лише тьмяне сяйво від вуличного ліхтаря падало на стіл, де ще стояла порожня миска. Запах кропу, картоплі й чогось домашнього тримався у повітрі, ніби не хотів відпускати.

Він обережно провів пальцями по краю тарілки — так, ніби це був не посуд, а частина пам’яті.

— Малеча… — тихо промовив він у порожнечу.
Дурниця, звісно. Вона ж не тут. Але якби була — то саме так би й пахло її тепло.

Він згадав, як вона у чаті «випадково» згадала про печиво. Як мовчала кілька секунд, перш ніж відповісти про «суп із кропом». І цей її смайлик-котик… Наче маленька підписна картка під подарунком.

Звісно, він не мав доказів. Але інтуїція, відточена на полі бою, рідко помилялась.
Тільки тепер вона працювала не на те, щоб вижити, а щоб відчути.

Він сів, сперся ліктями на стіл і закрив обличчя руками.
Смішно. Дорослий чоловік, офіцер, і раптом боїться власного серця. Бо якщо це справді вона… тоді вже не залишиться жодного бар’єру між ними.

А поки що він вирішив мовчати.
Може, вона сама захоче зізнатися. А може, він просто трішки ще побуде у цьому солодкому «не знаю», де є місце і таємниці, і ніжності.