Розділ 26: Ніч

У вікно Маркіяна стукала рідка зимова мряка. У реабілітаційному центрі давно стихли голоси, лиш черговий медбрат зрідка проходив коридором. На тумбочці блимав телефон. Він гортав історію їхнього чату — рядок за рядком, тиждень за тижнем.
“Малеча… І що ж ти робиш зі мною?” — подумав він, ловлячи себе на тому, що в пам’яті спливають не тільки її слова, а й вираз обличчя, коли вона сьогодні випадково зустріла його погляд у залі.
Ця мить, коли він зрозумів, хто вона, була наче удар — теплий і болючий одночасно.
Він перевернувся на бік, заплющив очі, але в темряві все одно бачив її — в джинсах, з недбало зібраним волоссям, з тією ж живою іскрою в очах, яку відчував у кожному її повідомленні.
Ні, це неправильно. Вік. Ситуація. Центр. Вона молода… — намагався переконати себе, але натомість у грудях розгоралася вперта, тиха впевненість: Я не хочу відпускати.

У цей самий час, за кілька кілометрів, Зоряна лежала в темряві, слухаючи, як на підвіконні цокає дощ. Вона крутила телефон у руках, а екран періодично блимав — наче спокушав написати ще одне повідомлення.
Вона згадувала, як переступивши поріг спортивної зали, побачила його… Спершу — тільки постать. Потім — обличчя, яке ніби знайоме до болю, але ти не можеш згадати, звідки. І лиш його очі розвіяли всі сумніви: це він. Її “людина з тінню”. Її той, з ким можна було писати про глуху тишу після бою чи про запах кави зранку.
Її щоки тоді спалахнули, і вона швидко опустила погляд, бо не знала, чи він радий, чи шокований.
Що тепер? — питала вона себе, закусуючи губу. — Може, треба зникнути з чату? Щоб не ускладнювати? Але… я не хочу. Я ж уже звикла до нього. І не просто як до знайомого в інтернеті.
Вона зітхнула, загорнулася в ковдру, а думки, мов хвилі, накочувались знов і знов: його низький голос, легка усмішка, і як він називає її “малеча” так, ніби це щось більше, ніж просто жарт.