Де закінчується вигадка — і починається доля?
Перо м’яко ковзало по паперу, лишаючи за собою чорні хвилі літер. Ілона зосереджено схилилася над аркушем. Свіча кидала на стіл тремтливі тіні, а за вікном стукали краплі літнього дощу. Їй було двадцять один. Усе життя — попереду, та вона не мала часу чекати. Її життя давно стало побаченням із болем, очікуванням чуда і спробою втекти.
Тож вона писала. Писала про країну, якої не існувало. Про принцесу, яка мала серце, сильніше за меч. Про любов, що здатна витримати час. Про зраду, сестринство, війну і надію.
Перо випало з пальців. Голову раптово охопила мла. Очі закрилися. Сон, якого вона так уникала, накрив її хвилею.
А коли Ілона відкрила очі — більше не було ноутбука, свічки, кімнати. Вона лежала на кам’яній лавці, одягнена у важку парчу, а навколо були люди в давніх шатах.
— Ваша Світлість, — схилилася над нею жінка в темному каптурі, — ваш батько чекає. Ви знову заснули в саду.
— Що?.. — прошепотіла Ілона, вловлюючи своє відображення у блискучому металі. Її очі — ті самі, її обличчя — трохи інше. Молодше. Мрійливіше. І все ж… реальне.
"Я у власній книзі?"
Вона ще не знала, що тепер кожна сторінка — не вигадка. Що поруч будуть ті, кого вона створила:
Принц Кален — гордий, дотепний, сповнений болю.
Наслідний принц Торон — ворог чи союзник?
Івена — зведена сестра, що приховує щось темне…
А головне — вона не знала, як звідси вибратись. І чи захоче…