Єдиний...

І знову кімнату наповнював аромат кави...

До цього так легко звикаєш...

А якщо згадати... Навіщо воно їй було треба, втягуватися в таку авантюру, з якої вже не вибратися? Адже тебе немов обліпили з усіх боків омріяним павутинням почуттів, і тепер ти з власної волі залишаєшся в них.

А ще зовсім недавно... жила собі, горя не знала: сьогодні подобається один, завтра інший, а післязавтра всіх темним лісом відправити можна і згадати про своїх улюбленців за слушної нагоди.

Зручно - одним словом.

Але з'явився Він... одного дощового дня, коли настрій був не дуже і хотілося одне з двох: або виплеснути свою злість і безсилля на когось, або забитися в темний куточок, забувши про навколишній світ. Саме тоді... зі звуками дощу Вона почула його низький голос, що млосно полонив душу... в'язким та тягучим гарячим напоєм розливаючись по всьому тілу, як її улюблена кава... наповнюючи думки, дні й час - сенсом. І дощ уже не здавався таким убивчо-похмурим, адже вона знала - вдома гарячі губи осушать краплі дощу на її обличчі.

Він оселився у неї проти її ж волі, без дозволу і згоди. Спочатку раз у раз злив, і часом руки свербіли прибити. Але варто було побачити його особливу посмішку, почувши при цьому вугільно-низьке "не злись, моя дівчинко" - і Вона з якоїсь невідомої причини перетворювалася на слухняну домашню кішечку, яка чекає пестощів від свого доброго господаря...

Так минав день за днем... Навіть якщо Вона гнівно намагалася його вигнати, Він залишався. І на якийсь енний день начебто вже набридло повторювати одне й те саме, або просто Вона забула... що хотіла позбутися Його…

Тому... скільки він у неї мешкав вже? Півроку? Рік? Неважливо.

Кожен день починався, як перший: її завжди будив запах запашної кави... потім були його гарячі губи на повіках... щоках... і нарешті губах... Розплющивши очі, Вона бачила його таємничу посмішку, наче він ще стільки сюрпризів для неї готував… аж серце завмирало. Після чого Вана переводила погляд на каву, випічку і завжди якусь фіолетову рослинність (і де Він тільки такі квіти знаходить у лютий мороз?).

Після такого привітання часто каву Вона вже випивала холодною... було не до неї...

- Доброго ранку, кохана.

Ось і сьогодні після цих слів, вимовлених низьким, хрипким голосом, і поцілунку, залишеного на її оголеному плечі... кава відійшла на друге місце...

Так, до цього легко звикнути.

І тепер Вона була шалено щаслива, що той дощ чи невідомі збіги обставин одного разу принесли Його в її буденне життя, додавши унікальних тонів фіолетового, в якому Вона потонула…

Дорогі читачі, буду дуже рада вашій підтримці у вигляді коментарів та вподобайок!