Розділ 3. Астрая

Коли я почула шепіт герцога Лусіана, то навіть не наважилась підвести очі. Замість цього я негайно простягнула йому фігурку корони, сподіваючись уникнути подальших неприємностей — хоча вже по вуха загрузла в них. Я тремтіла, мов листок на вітрі, боячись, що можу стати його наступною жертвою — такою самою, як ті, що висіли на шибениці на міській площі.

Він тихо, майже з насмішкою, видихнув, приймаючи корону з моїх рук, уважно розглядаючи її зосередженим, досвідченим поглядом — перевіряючи, мабуть, чи всі коштовні камені на місці.

Я вагалась, але потім обережно повернула голову, щоби крадькома на нього глянути.

Він був високим — ні, гігантським — і мав ту присутність, яка змушувала боятися, ще до того, як він скаже бодай слово. Його чорне, як воронове крило, волосся акуратно спадало до плечей, а обличчя залишалося холодним і невловимим. На ньому був обладунок, гідний його титулу: темна сталь із тьмяним блиском, обрамлена сріблом, кожна лінія точна — і для бою, і для церемоній. На нагруднику красувався герб Корони, а за спиною — важкий темно-синій плащ, що ніби сам ніс у собі вагу влади. Він здавався вирізаним із обов’язку, дисципліни й мовчазної загрози.

І він дивився прямо на мене. В його погляді ховалася тиха погроза — але й іскра зацікавленості. А тоді він заговорив:

— Чому ти вкрала її?

Його голос був низьким і стриманим, без жодного натяку на емоції, що могли ховатися за тим холодом.

— Благаю вас, Ваша Високосте, я не крала, — випалила я. — Один чоловік, тікаючи, просто кинув її мені в руки. Я одразу впізнала цю корону — я працюю з коштовностями. Її виготовили в ювелірній лавці за рогом. Для королеви.

Він вивчав моє обличчя, шукаючи навіть найменший натяк на брехню, вивчаючи кожен рух, кожен м’яз, кожен подих. Я була певна — герцог мені не вірив.

Після довгої паузи він повільно видихнув і сказав:

— Що ж, добре.

Він обережно тримав корону в руках, обертаючи її, розглядаючи, ніби вже збирався піти. Але раптом знову подивився на мене — цього разу голос був холодним, як лезо.

— Якщо я дізнаюсь, що ти збрехала… чекай кари. Ти вже стоїш на тонкому льоду.

Він уже повернувся, щоб піти, коли раптом озирнувся й поставив несподіване запитання:

— Як тебе звати, піддана?

Я була все ще спантеличена, задихана після втечі, злякана сказати щось неправильне. Повернулася до нього ще раз — його обличчя знову нічого не виказувало. І тоді я ледве чутно прошепотіла:

— Астрая, Ваша Високосте.

Він кивнув без особливого інтересу й пішов з алеї повільним, розміреним кроком, залишивши мене наодинці з думками.

Намагаючись зібратись після всього, я сподівалась, що більше ніколи не зустріну його на своєму шляху. Коли переконалась, що він і його охоронці пішли, я вийшла з укриття, знову і знову прокручуючи цю зустріч у голові — й не могла зрозуміти, чому я не збрехала про своє ім’я.

Я була так заглиблена в думки, що не помітила, як хтось підбіг ззаду, аж поки чиясь рука не схопила мене за плече.

Я вже була впевнена — це або його охоронець, або, ще гірше, сам герцог. Моє серце мало не зупинилось. Я вже готувалась до найгіршого.

Та раптом я почула знайомий голос — нервовий і роздратований. То була Ліра. Я обернулась до неї, ще в стані шоку.

— Де ти була? Я тебе загубила! — пробурмотіла вона, насупившись, і простягнула мені сумку — ту саму, яку я навіть не згадала, коли тікала від герцога.

Я відкрила рота, намагаючись знайти сили бодай почати пояснювати, що сталося — втечу, Його Високість… Але Ліра, як завжди, вже заговорила перша:

— О, до речі, я бачила Лусіана! Він такий гарний… Я взагалі не розумію, що він тут робить. Свято ж тільки через тиждень. Або він прийшов по чиюсь душу?

Я важко зітхнула, почувши, що вона теж його бачила — але й гадки не мала, навіщо він тут. Я подивилась на неї з важким поглядом.

— Ходімо. Я тобі все розповім удома. Але мені ще треба зазирнути до ярмаркових наметів.