Розділ 2. Лусіан

Я ледве дихав після бігу, з охоронцями обабіч, пробиваючись крізь щільний суботній натовп на головній площі. Я рідко з’являвся тут — хіба що на публічних стратах або під час королівських свят. Моя поява сама по собі змушувала людей розступатися; громадяни боялися мене поза межами святкувань. У руці — мій меч, оголений.

Я прийшов не за викраденою статуеткою золотої корони як такою, а за наказом, що стояв за нею. Я не служив речам. Я служив Короні. І кожен, хто наважувався кинути їй виклик в ім’я так званої “справедливості”, відповість за це.

Мчавши вулицями, я помітив двох дівчат — на перший погляд звичайні перехожі. В однієї з них у руках була викрадена статуетка. Вона обернулась до мене: тримала в руках маленьку корону, ніби та важила більше за камінь. Її краса була тиха, майже випадкова — брюнетка з розкуйовдженим волоссям, яке на світлі мерехтіло, наче розтоплена мідь. Дівчина років двадцяти, з пилом на щоках, фарбою на рукавах і страхом у м’яких карих очах. Її темний одяг, зношений і робочий, облягав її, наче друга шкіра, змащений фарбою та пилом від дорогоцінного каміння. Вона виглядала так, ніби її витягли з чиєїсь мрії — чи з руїни: крихка, але в той же час — незламна. Вона не зливалася з натовпом — вона належала сюди, як пил і торговельні ряди. Поруч із нею кружляла її повна протилежність — молодша, світловолоса дівчина, вища за іншу, сповнена безтурботної радості. Вона стрибала поруч, мов живе сонце, навіть не помічаючи мене. Її блискуча блакитна сукня ловила світло з кожним рухом. Занадто яскрава. Занадто чиста. Занадто чужа поруч із тією, що завмерла в страху. Там, де одна тремтіла й мовчала, інша — сміялась і рухалась.

Я знову поглянув на дівчину в темному, поношеному одязі. Вона побачила мене — і паніка блиснула на її обличчі, коли вона намагалася вирішити, що робити з золотою короною в руках. Та перш ніж я встиг щось сказати чи зробити, мої охоронці рвонули вперед, прагнучи схопити її. Я вагався.

Вона не тікала. Принаймні, спершу. Вона просто впустила сумку, підняла корону й застигла — розгублена, здивована, налякана. Вона не була крадійкою… або, якщо й була, то поганою. А потім вона побачила охоронців. І все змінилося. Вона здригнулася, міцніше стисла статуетку — й побігла. Кинулась до покинутих складів, промайнула крізь ящики та зламані паркани, стрибала з несподіваною спритністю. Тоді я подумав: ці будівлі слід буде негайно знести, щойно матиму час.

Корону вона й далі тримала міцно. Охоронці були надто повільні. Мені не залишалося нічого іншого — я побіг за нею сам. Я мусив дізнатися, як корона опинилася в її руках. І чому, дивлячись на неї, вона не виглядала злодійкою… а радше — як та, що ховає щось святе, чого й сама не розуміє.

Пробігаючи повз крамниці та натовп, я озира́в усе навколо — роздратування й дивна зацікавленість боролися всередині мене.

«Куди вона зникла?» — пробурмотів я, дратуючись, пробираючись між балками й старими діжками, шукаючи хоч якийсь слід. Ні звуку. Ні тіні. Лише тиша.

Роздратування відбилося на моєму обличчі. Я не міг позбутися відчуття, що вона десь поруч… ховається. Спостерігає. А може — глузує з мене з темряви. Мої кроки лунали в порожній вуличці — тією ж стежкою, якою вона щойно пройшла, перш ніж зникнути, ніби її поглинуло саме місто. Я тепер ішов повільно, цілеспрямовано, дозволяючи тиші поглинути мене. Чим далі я заходив, тим більше все це скидалося на гру — у яку вона вважала, що виграє.

Мій погляд обстежував усе навколо — похилені балки, ящики, забуті діжки вздовж стін. Частина мене палала від злості; інша — від цікавості. Де вона поділась? Як?

Раптом різкий гуркіт розбив тишу — звук перекинутої бочки. Я миттєво обернувся, інстинкти загострились. Діжки захитались на місці. Я примружив очі.

І тоді побачив її.

Вона вискочила з-за рогу, спиною до мене, й зникла в наступному провулку, бігши швидко й панічно. Вона намагалась відірватися — все ще стискаючи золоту корону. Смілива. Або дурна. Вона бігла швидко, але недалеко. Зупинилася лише за вуличку, трохи зігнувшись, аби перевести подих, думаючи, що в безпеці.

Цього було досить.

Я рушив беззвучно, скорочуючи відстань з терпінням хижака. І коли я вже стояв за її спиною — непомітний і нечутний — я нахилився ближче. Повітря між нами напружилось.

І тоді, голосом холодним, мов сталь, я прошепотів:

— Ти справді думала, що втечеш так легко, маленька мишко?