Розділ 1. Астрая

Я йшла, опустивши голову, ігноруючи метушню натовпу та нескінченний потік людей, що вливався на велелюдну торгову площу — по суботах тут завжди було тісно, голоси лунали звідусіль. Але я була заглиблена в думки, намагаючись зрозуміти, як оплатити навчання моєї молодшої сестри й водночас не дати нам потонути.

Тим часом вона стрибала поруч, безтурботна й радісна, мріючи, що якщо вступить до якоїсь з академій для шляхетних дівчат, то, можливо, зустріне самого герцога — або принаймні потоваришує з якоюсь герцогинею. Моя тривога лише посилювалась, я щосили намагалася приховати втому й відчай, що жили в мені.

Я кинула на неї погляд саме в той момент, коли вона підстрибнула вище, тихенько наспівуючи мелодію — ніби сподіваючись, що я помічу. Але все, що я чула, — це нескінченне волання торговців, які змагались за увагу покупців. Її блискуче світле волосся — ретельно накручене щоранку й щовечора — спадало рівними завитками на плечі. Її сукня, блідо-блакитна, прикрашена крихітними зіркоподібними намистинами, була пошита спеціально до її випускного — тоді, коли в мене ще були кошти на таке. Я ледь усміхнулась, згадавши, як батьки назвали її Ліра — ім’я, яке лише підкреслювало її легкість і ту яскраву радість, з якою вона дивилася на світ. Вона співала, танцювала і завжди бачила хороше.

Я ж — зовсім інша. Моє ім’я — Астрая. На честь давньої богині справедливості, останньої безсмертної, що жила серед людей, перш ніж зникнути на зорях. Кажуть, вона уособлювала справедливість, ясність, істину. Світло, що веде крізь темряву. Але якщо це ім’я й мало на щось вплинути, я несла його мовчки й у тіні. Я — не світло. Я — та, що спостерігає з краю, оцінює ризики, готується до падіння. Не тому, що хочу. А тому, що мушу.

Та варто було згадати про батьків, як настрій миттєво потемнів. Я глибоко зітхнула, і пам’ять повернула мене на день похорону після пожежі — день, коли я взяла на себе повну відповідальність за Ліру, хоч і сама була ще майже дитиною, щойно досягла повноліття й, як казали люди, мала “тверезий розум”. Минуло п’ять років. Відтоді я працювала на ювелірному прилавку на ринку, опанувала майстерність виготовлення прикрас і продавала їх, поки вона закінчувала навчання і тепер стояла на порозі чогось більшого.

Я ніколи навіть не наважувалась мріяти про вищу освіту для себе. Я знала, чого варті такі мрії — і що для нас це означало б залишитися без їжі, без даху над головою.

Заглибившись у думки, я не помітила, як сумка зісковзнула з плеча — аж поки повз мене на швидкості не пройшов високий, вишукано вдягнений чоловік у чорному мундирі, мало не збивши мене з ніг. У поспіху він упустив невеликий предмет — статуетку з одного із сусідніх прилавків.

Вона була зроблена з кришталевого золота — рідкісного сплаву, що його неможливо не впізнати: це був особливий виріб, призначений для самої королеви, хоча вона його так і не отримала. Статуетка мала форму золотої корони, інкрустованої великими коштовними каменями, і виблискувала навіть у запиленому світлі базару. Я знала її справжню цінність — не лише в золоті, а й у небезпеці.

Маленька корона впала прямо на мою сумку. Ліра цього навіть не помітила — все ще стрибала вперед, наспівуючи собі. Я нахилилася й обережно підняла статуетку, відчуваючи її вагу в долонях. Вона була холодна й важка — ніби в собі несла цілу історію. А може, й загрозу.

Я стиснула її міцніше, стараючись не пошкодити жоден із сяючих кристалів. Моє серце закалатало — не тільки через вартість речі, а й через усвідомлення: я тримаю в руках щось більше, ніж прикраса. Щось, що може змінити все.

Я різко вдихнула — наполовину з обурення, наполовину з недовіри — й почала вдивлятись у натовп, сподіваючись побачити його обличчя. Але чоловік уже зник, розчинився серед поворотів площі.

Ліра, не помічаючи нічого, і далі йшла вперед, заглиблена у свої мрії.

І тоді я озирнулася — і побачила його.