Глава 1 Нічна дорога

Ніч огорнула Джейміар темним покривалом. Місяць раз у раз ховався за хмарами, залишаючи землю майже без світла. Лише зрідка його сріблясте проміння вихоплювало з темряви вузьку дорогу, дерева та каміння обабіч.

Любомира Сніг міцніше стиснула поводи й озирнулася.

Нікого.

Принаймні вона нікого не бачила.

Кінь упевнено рухався вперед, час від часу фиркаючи. Дівчина нахилилася ближче до його шиї, коли черговий порив холодного вітру вдарив їй в обличчя.

— Ще трохи, — прошепотіла вона. — Скоро дістанемося.

Попереду, за темними обрисами дерев, височіла гора Енколь.

Саме туди Любомира й прямувала.

Ще кілька днів тому вона навіть не уявляла, що їй доведеться серед ночі залишити власний дім і вирушити в гори. Без супутників, без жодної гарантії, що повернеться.

Усе почалося після смерті бабусі.

Лідія Сніг прожила вісімдесят п'ять років. Вона пішла з життя природною смертю, залишивши двадцятитрирічну онуку саму.

Любомира досі не звикла до тиші в будинку. Не вистачало бабусиного голосу, її порад, навіть звичайних запитань про те, як минув день.

Після загибелі батьків саме Лідія стала для неї найближчою людиною.

Данило й Алла Сніг служили в королівській варті. Вони загинули в тридцять років, захищаючи королеву Мейліну під час нападу. Любомирі тоді виповнилося лише п'ять.

Вона пам'ятала батьків уривками. Мамині обійми, татів сміх, кілька щасливих миттєвостей, які з роками ставали дедалі туманнішими.

А тепер не стало й бабусі.

Любомира ковтнула клубок у горлі.

— Не зараз, — тихо сказала сама собі.

Для сліз буде час. Якщо вона переживе цю ніч.

Разом зі спогадами про Лідію їй залишився магічний артефакт.

Річ, яку не можна було оцінити звичайними грошима.

Артефакт мав здатність підсилювати будь-яку магію. Неважливо, яким даром володів маг: у його руках ця річ могла зробити здібності значно могутнішими.

І саме тому була небезпечною.

Любомира не знала, як сторонні люди довідалися про бабусин спадок. Проте вони дізналися.

А потім почалися погрози.

Від неї вимагали віддати артефакт. Інакше обіцяли вбити.

Спочатку Любомира сподівалася, що все обмежиться залякуванням. Але ризикувати життям заради перевірки чужих намірів було б нерозумно.

Вона не збиралася віддавати спадщину людям, які заради неї готові погрожувати смертю.

Дівчина торкнулася місця під одягом, де сховала артефакт.

Він був при ній.

— Не дістанеться він вам, — прошепотіла вона.

Кінь насторожено поворухнув вухами.

— Це я не тобі, — Любомира лагідно погладила його по шиї. — Ти ні в чому не винен.

Вона взяла тварину напрокат, не бажаючи вирушати до Енколю пішки. Дорога була неблизькою, а час мав значення.

Залишалося сподіватися, що власник стайні не матиме через неї неприємностей.

Любомира знову озирнулася.

Темрява.

Тиша.

Тільки цокіт копит і шум вітру.

Вона володіла незвичайним магічним даром — могла передавати інформацію безпосередньо у свідомість інших людей, навіть перебуваючи далеко від них. Для цього їй не потрібно було знати, де саме знаходиться одержувач.

Іноді людина сприймала послання як чужий магічний сигнал, іноді — як власну думку. Це залежало від того, як саме Любомира передавала інформацію.

Проте її дар не дозволяв керувати чужою волею.

Вона могла передати повідомлення, попередити про небезпеку, нагадати щось важливе. Але не могла змусити людину виконати наказ.

У мерії, де Любомира працювала, її здібності не раз ставали в пригоді. Міський голова знав про її магію та користувався її допомогою під час переговорів.

А ось про бабусин артефакт він не знав.

І Любомира не збиралася йому розповідати.

Попереду дорога почала звужуватися. Дерева поступово рідшали, відкриваючи вид на кам'янисті схили Енколю.

Гора здіймалася над околицями темною громадою. Її вершина губилася серед хмар.

Любомира сповільнила хід.

Невдовзі дорога закінчилася біля підніжжя. Далі вгору тягнулася вузька стежка, усіяна камінням.

Верхи не проїхати.

— Ось і все, друже, — промовила дівчина, зупиняючи коня. — Далі я сама.

Вона спішилася й ледь не посковзнулася на вологому камені.

Холодний вітер одразу пробрався під плащ.

Любомира зняла свої речі, перевірила, чи нічого не забула, і погладила коня по шиї.

— Дякую, що довіз.

Тварина тихо пирхнула.

Дівчина всміхнулася.

— А тепер повертайся додому.

Вона могла передавати думки не лише людям. Її магія діяла й на деяких тварин, зокрема коней.

Любомира заплющила очі та зосередилася.

Вона сформувала чітке послання: знайома стайня, запах сіна, годівниця, дорога назад і господар, до якого потрібно повернутися.

Магічний імпульс торкнувся свідомості тварини.

Кінь підняв голову й поворухнув вухами.

Любомира розплющила очі.

— От і добре. Іди додому.

Вона відступила, звільняючи йому дорогу.

Кінь постояв ще кілька миттєвостей, а потім розвернувся й рушив назад.

Дівчина дивилася йому вслід.

Її магія не змушувала тварину коритися. Вона лише передала знайомі образи й напрямок. Решта залежала від самого коня.

На щастя, той охоче повертався туди, де на нього чекали тепло, їжа й відпочинок.

Незабаром цокіт копит стих удалині.

Любомира залишилася сама.

Вона підняла свої речі й повернулася обличчям до гори.

Енколь.

Особливе місце, про яке знали далеко не всі.

Дівчина вдивлялася у вузьку стежку, що губилася серед каміння.

Попереду чекала невідомість. Вона не могла бути впевненою, що все задумане вдасться.

Але одного Любомира знала напевно: повертатися зараз не можна.

Вона щільніше загорнулася в плащ, поправила речі й зробила перший крок угору.

Десь високо над нею вітер завив між скелями.

Любомира не зупинилася.

Цієї ночі їй належало вирішити, що робити зі спадщиною, яка замість спокійного життя принесла їй смертельну небезпеку.