Розділ 31

Казка, не казка, а поворот несподіваний. Порожній, хоч і «розумний» будинок у чорта на обійсті. І я в ньому застряг незрозуміло навіщо, тоді як у мене там шведи Кем взяли!

Розвернувся до ТФ-кабінки, але ні ручки, ні кнопки, ні якогось ще пристосування для відчинення дверей не виявив. Гладка, пластикова панель, трохи темнішого кольору, ніж стіна.

— Алло, шановна… — глянув на стелю, шукаючи замаскованих камер. — Я взагалі не пейзажем чи інтер'єром милуватися прийшов. Мені б із доном Рональдо поговорити? А якщо він сьогодні не в дусі і не приймає, то й мені час марнувати ніколи. Зволите пояснити, як звідси вибратися? Чи я в полоні?

— В полоні? — здивовано перепитала невидима співрозмовниця. — Звичайно ж ні. Це логічно несумісні поняття. Як я вже сказала, ви вільні йти, куди забажаєте. Але не поспішайте, пане герцог... — м'які, довірчі інтонації сприяли спілкуванню. І викликали підсвідоме бажання побачити господиню голосу цілком.

— Не в полоні, отже… Звучить обнадійливо. Але в такому разі прошу пояснити, що я тут роблю?

— Будь ласка, пройдіть за вказівником, що світиться на підлозі.

Під ногами відразу виникла невелика голограма у вигляді собачки. Щоправда, надто прозорої. З живою істотою не сплутати. Собачка завиляла хвостом, відбігла на кілька кроків, озираючись на мене, і тявкнула — запрошувала за собою.

— Ну добре. Показуй дорогу, друже людини...

Голограма провела мене коридором до сходової клітки. Проходячи повз одну з дверей, на відміну від інших, скляної… прозорої, якщо точніше, я побачив за нею невеликий внутрішній дворик. З басейном, фонтаном та парочкою дерев невідомої породи. Вони були не вище трьох метрів, але з густим листям, і розлогими, як намети. Що навіювало думки на кліматичну зону з великою кількістю спекотних, сонячних днів.

На другому поверсі ми пройшли повз пару глухих дверей і зупинилися перед третіми. Точніше, я один — песик гавкнув на неї, вильнув хвостиком і зник. Я зачекав секунду, другу, потім підняв руку, щоб постукати. Але двері від контакту з кісточками пальців ухилилися. Розчинилася раніше.

Побачене мене не здивувало. Чомусь щось таке я й чекав. Банальний робочий кабінет, причому у стилі минулого століття. Це я порівняно зі своїм двадцять першим, а не тим що тут.

Великий та масивний письмовий стіл. На такому не лише справами займатися, а й у пінг-понг ракетками постукати можна. А головне — жодної техніки. Не те що лептопа, а навіть допотопного телефону, в який раніше кричали: «Алло, панночка! Мені Смольний!» І книжкові шафи… Уздовж усіх стін, під зав'язку забиті товстими фоліантами. Я зацікавлено сунувся до найближчої полиці, але розчаровано зітхнув — значки на корінцях були мені невідомі. Якась дика помісь взагалі всіх азбук — кирилиці, арабиці, латиниці, а також рун і навіть ієрогліфів. Причому вони здавалися не зафіксованими. Чим довше я вдивлявся, тим більше в словах з'являлося знайомих букв і виникало відчуття, що ще трохи, одна-дві хвилинки, і я зможу прочитати напис. Але в останню мить все знову перемішувалося

— Цікаво у вас тут… — промовив у порожнечу. — Суцільні загадки та ребуси. Може, вистачить у хованки грати? Якщо ви вже про мене все знаєте, поговоримо відкрито. До речі, не скажете на чому я проколовся?

— Ні в чому… — ввічливо відповів голос. — Ваше обличчя є в базі, а добрий сканер відрізняє живе тіло від штучного. Особливо, у теплових променях.

— Тобто ви одразу знали, з ким маєте справу? Навіщо ж був увесь цей цирк? — обурився я. — Яка логіка?

— Нема зовсім… — м'яко відповіла жінка. — Зазвичай усі розмови з потенційними клієнтами завершуються на рівні андроїда, який зображує дона Рональдо. Ви перший, хто зрозумів, що він не той, за кого себе видає, і вимагали зустрічі зі справжнім господарем.

— Тільки вимагати аудієнції та отримати її — різні речі, так?

— Це справді трохи важко… — погодилася співрозмовниця. — Але здійснимо.

— Ясна річ… — я відійшов від книжкової шафи і підійшов до вікна. Воно виглядало в той самий внутрішній дворик. Струмені води весело грали у фонтані, зволожуючи повітря, а в басейні плавали різнокольорові рибки. — Гарно.

— Вам справді подобається?

— Не бачу сенсу брехати… Еее… якось незручно розмовляти. Ви про мене все знаєте, а я не знаю, як до вас звертатися.

— Я ще не маю імені, пане герцогу. Я була активована одночасно з вашою появою. Можете дати мені будь-яке ім'я або прізвисько, яке вам заманеться.

Ні фіга собі поворот сюжету! Добре, що я на той час уже встиг сісти на краєчок крісла. Отакої… Сюрприз за сюрпризом. Без півлітра не розберешся.

— Перепрошую, — відразу уточнила таємнича співрозмовниця. — Без півлітра чого?

— Яблучного соку… само собою, — одразу відхрестився я від усіляких інсинуацій та пересудів. — Добре було б підсолодженого.

Секунду нічого не відбувалося, а потім на поверхні столу матеріалізувалась важка ємність, на кшталт пивного келиха, наповнена світло-бурштинової рідиною.

— Будь ласка. Щось іще бажаєте?

Ого! Чудовий сервіс. Спробувати, чи що? Адже сам замовив. А раптом тут не прийнято відмовлятися від частування. Як там у графа Монте-Крісто було? У будинку ворога не їм і не п'ю?.. Може, тутешні мешканці теж Дюма читали і сприймуть як демонстрацію ворожості? Правильно загалом сприймуть. Я до дона Рональдо не в шахи пограти зазирнув, але, поки з ним не зустрівся, безглуздо висловлювати справжні наміри. Навпаки, треба переконати всіх, що я якщо не друг, то хоча б нешкідливий.