Розділ 17

Здалося. Насправді від несподіванки підстрибнув я сам. Зате завдяки підсилювачам м'язів майже на метр. А коли приземлився, кинув погляд назовні і одразу рвонув до дверей. До вікна кабінету летіло щонайменше кілька дронів. І навряд чи з цікавості.

Вискочив у коридор, повернув ліворуч і побіг до ліфта. Натиснув на опуклість і нічого. Двері навіть не здригнулися. Повторив… із тим самим результатом. Схоже, піднята тривога не лише ввімкнула сирену, а й заблокувала всі двері.

Що у таких випадках роблять герої бойовиків? Правильно, вибивають двері і спускаються тросами або технічними сходами. А я чим гірший?

Копняка черевиком бойового скафандра пластик не витримав. Вистачило трьох ударів, щоб у них утворилася дірка, достатня для моїх габаритів. Засунув голову всередину і глянув униз.

М-да… У чужий монастир зі своїм статутом краще не лізти. Жодних тросів і ніяких сходів. Гладкий колодязь. Стіни аж сяють, так відполіровано все. Або ліфти тут ніколи не ламаються, або лагодять їх якось інакше.

І що далі? Стрибати?

Взагалі, можна спробувати. Кабінет на шостому, плюс підвал… не менше одного рівня. Якщо скафандр посилює мої можливості хоч би вдвічі, то це як із четвертого поверху зістрибнути. Високувато... Вбитися не вб'юся, а зламати в організмі чогось потрібне, запросто. Погано… А, ні… Мінус кабіна ліфта. Вона чомусь опинилася внизу. Дрібниця, але приємно… Стрибнути з третього вже можна ризикнути. Дах та підлога кабіни спрацюють, як гальма. Причому навряд чи дах броньований.

Що ж, варіантів однаково немає. Сирена не замовкає, значить, раніше чи пізніше, сюди прийдуть. А я до зустрічі з бойовими роботами поки що не готовий.

Ліг ниць... Мішечки з камінчиками радісно вп'ялися в живіт. Нічого. Це не на довго. Сповз у шахту і звісився на одній руці. У правій – скринька.

Те, що я з такою легкістю міг тримати свою вагу плюс скафандр однією лівою, тішило. Я з турником дружу і розумію, наскільки став сильнішим. Значить, і ноги міцніші. Повинно вийти...

— А-а-а!

Це я "Ура!" хотів крикнути, коли розтиснув пальці, але вийшло не так відважно. Натомість це було єдине відхилення від розрахунків. Дах кабінки ліфта тріснув, як яєчна шкаралупа, майже не вчинивши опору. Миттю пізніше, підлога повторила його долю. Але вона уже був трохи міцніша і змогла суттєво погасити швидкість. Так що на дно підземелля я бухнув приблизно з таким же прискоренням, як парашутист. А, може, й ніжніше… Екзоскелет скафандра та підсилювачі м'язів не підкачали, спрацювали на відмінно. Перевіряти не стану, але, схоже, я міг би не лише з шостого, а й з восьмого поверху зістрибнути. Без шкоди.

Отже, підіб'ємо баланс… Скринька у мене, коштовності за пазухою, а сам я — цілий і неушкоджений стою на дні ліфтової шахти. Дно глухе, стіни довкола — такі самі. Без жодного натяку на вхід та вихід. Типу, кудою заліз, тудою і вибирайся... Подивившись нагору — пробита наскрізь кабіна ліфта за три метри над головою.

Згадав, як припіднявся над підлогою при звуках сирени, і для розуміння своїх можливостей, злегка підстрибнув. Шолом стукнувся об дно кабіни. Причому нехило так приклався. Змістився, прицілився краще і вдруге вже стрибнув з посиленням.

Трохи наскрізь не проскочив. Довелося руки розчепірити. А потім одразу ноги. Щоб назад не провалитися. Залишки підлоги затріщали, але витримали.

Вже маючи уявлення про їх міцність, двері у підземелля виламав з двох копняків.

У тунелі звуки сирени стали набагато тихішими, зате освітлення більше не тішило натуральністю. Тепер воно було червоним і миготливим. Як аварійка. Це навіювало неприємні думки. Тривожні. І потикатися туди зовсім не хотілося. Але інших варіантів не було. Хочеш, не хочеш, а лізь.

На жаль… Їх, себто варіантів, не було і тут. Там же, де я напоровся на фейс-контроль, коли пробирався до Палацу, прохід знову перекрило силове поле. Тільки цього разу ніяка «маска», при моїй появі, зі стіни не вилізла. І, розмірковуючи логічно, не вилізе, доки не скасують тривогу.

Значить, мені тут не пройти. Доведеться шукати інший шлях на волю.

Повернувся в ліфт і одним стрибком (наловчився вже) виліз на дах. Пощастило. Шахта виявилася багатофункціональною. Тобто будувалася не як пряме з'єднання: кабінет — таємний хід, а із зупинками на всіх поверхах.

Злегка підстрибнув і вчепився рукою за поріг дверей, поверхом вище. Теоретично це вихід на цокольний рівень. Підсилювачі м'язів показували чудовий результат. Я відчував себе суператлетом. За бажання зміг би підтягуватися навіть на одному пальці.

Що я одразу й зробив. Оскільки, як і раніше, стискав скриньку в руці, то відчиняти двері довелося в акробатичному стилі, гідному циркового артиста. Ривком викинув ноги вгору й уперед і садонув підошвами у стулку. Виніс дверцята, і сам вивалився на майданчик поверх них.

Гуркіт і тріск навіть звуки сирени заглушив. Ну, чи майже…

Підвівся. Озирнувся. Звичайна сходова площадка. Як у будь-якому під'їзді висотного будинку. Праворуч — сходи. Але тільки вгору. Логічно — підземний тунель все ж таки не для всіх. Ліворуч — ще одні двері. Не замкнені…

Обережно прочинив і визирнув. Цей вихід вів назовні... На невеликий ґанок, з якого сходи збігали до невеликого бетонного п'ятачка, в обрамленні пірамідально стрижених кущів. Як вертолітний майданчик… Ну, у цьому світі, мабуть, для посадкових модулів чи флаєрів. Може, чорний хід? Для прислуги … Чи, просто, герцогу належить такий? Щоб мати можливість деяких гостей, з тих, хто ховає обличчя під щільною вуаллю, приймати інкогніто. Таємних послів, знову ж таки... Секретних агентів. Якщо говорити не лише про особисті, а й державні інтереси.