Розділ 4

Кверг... Коли цю назву виголосив розпорядник, ніякої асоціації у мене не виникло. Набір звуків, не більше. А ось після короткої, місткої і не зовсім пристойної характеристики, даної звірові Теодором, в мозку немов жалюзі відчинилися, і потік чужих знань захлеснув з головою. Від надміру інформації навіть свідомість на мить запаморочилася. Немов проміж очей кулаком засвітили... Натуральний нокдаун... Зате вже у наступну мить я зрозумів, що знаю про цей світ практично все. Ну, скільки може знати юнак мого віку, який отримав непогану освіту, але без спеціального заглиблення в науку. Виявилося, я і тут надавав перевагу м'язам і активному способу життя.

Коротше, я «згадав», що собою являє кверг, і був повністю згоден з Теодором. Ні, не зважаючи на пишне хутро, до полярних лисиць ця тварюка не мала жодного відношення. Оскільки належала до роду Arctotherium... В усякому разі саме там його розмістили зоологи. А як на мене — звичайнісінький ведмідь, хоч і дуже великий.

Пардон, погарячкував... Після того, як ця тварюка показалася повністю і почала принюхуватися, підсліпувато мружачи очі на круглій, тигрячій морді, моя думка різко змінилася. Ведмідь — так, але зовсім не звичайний... Доводилося бачити бурих і навіть білого… в зоопарку. У порівнянні з цим гігантом — вони все одно, що мопси поруч з кавказцем або мастифом. Причому, я маю на увазі не стільки розміри, скільки характер. Одного погляду, кинутого на п'ятиметрового звіра, було достатньо, щоб зрозуміти — перед нами лютий і жорстокий хижак.

Не дарма, в пору освоєння системи Темузіна, дім Ланкастерів виплачував нечувану нагороду кожному, хто приносив вуха і ікла кверга. Але мало кому вдавалося вбити більше двох чи трьох хижаків. Не дарма Сивий Хорст став єдиним мисливцем, який роздобув півтори дюжини трофеїв і був записаний в шляхетську книгу.

Ведмідь задер коротку морду і ще раз роздратовано заревів. Схоже, звір був голодний і дуже злий, але здобич ще не побачив.

Допомагало, що кверг переважно нічний мисливець, і його очі, що добре бачать у темряві, зараз засліплювали промені Геліоса, що саме піднялося в зеніт. А сморід поту і винних випарів зі збуджених трибун, надійно маскував наш запах.

— Ну, от... І хто заважав провести повну зачистку тих тварюк?.. Залишили на мою голову… — пробурмотів я, посилено намагаючись прикинути, як цю купу м'язів, в принципі, можна прикінчити без бластера. Все ж, надто величезна звірюка.

— Не було б кверга, знайшли б іншу звірину, — байдуже знизав плечима Теодор. — Мало тварюк у Всесвіті? Можливість битися з вагранським хамелеоном нам би сподобалася ще менше?

— А вони справді існують? — промуркотіла Ірина.

Дівчина дивилася на нас занадто широко розкритими очима. Мовляв, ой, як цікаво! Перегравала... Навіщо?

— Я теж завжди вважала, що їх пйідумали, щоб неслухняних дітей лякати... — підтримала подругу Ніка.

Ага, зрозумів я, дівчата намагаються відвернути нас від думок про неминучу смерть.

Теодор такою тонкою психологією не володів, тому здивовано витріщився на дівчат і вже відкрив рота, щоб відповісти, коли звір нарешті почув здобич. Його невелика голова, у порівнянні з рештою тулуба, повернулася в наш бік, і ніздрі з шумом втягнули повітря.

Амфітеатр завмер... Знову організатори глушителі шуму включили чи глядачі самі затихли, в очікуванні кривавого видовища, але тиша впала на арену Колізеума така, що навіть кверг од несподіванки позадкував і присів на задні лапи.

І саме в цей момент у мене немов полуда з очей спала. Це моя нова особистість, яка живе у світі космічних технологій, плазмових гвинтівок і гравітаційних гармат, за тисячоліття розвитку цивілізації встигла забути, що царем природи людина стала задовго до того, як озброїлася бодай примітивною рушницею. Але, я... справжній, ще не настільки далекий від тих часів.

Так, звірюка серйозна. Не менше півтори тонни ваги, ікла й пазурі, як кинджали... Але і ми не зубочистками озброєні.

— Слухайте мене! Кверг здатний будь-кого з нас вбити одним ударом лапи. Але, для цього йому ще треба дотягнутися до цілі. Розходимося в різні боки і оточуємо тварюку. Він дурний і завжди атакує того ворога, якого має перед собою. І це шанс для того з нас, хто в цю мить опиниться позаду.

— Шанс на що? — здивовано, і тепер не вдаючи, запитала Ірина. — Що можна зробити цим шматком іржавого заліза?.. — дівчина зневажливо потрясла глефою. — Я перевіряла. Воно навіть не заточене як слід. Примітивна штамповка.

— Ну, так і звір не в латах. Всього лише шерсть, шкіра і плоть. Відразу смертельну рану завдати не вийде, навіть не намагайтеся... Наш шанс вимотати його, знесилити, завдаючи нехай дрібні, але кровоточиві порізи...

Товариші слухали мене, але при цьому поглядали на велетенську тушу звіра і явно не вірили, що моя тактика спрацює. На щастя, звірюка як і раніше не квапилася нападати. Заважало яскраве світло, чи була яка інша причина. Неважливо... Нам будь-яка затримка на користь. Є час прийняти рішення і згуртувати команду.

Новопридбана пам'ять спробувала підказати, що для цього є куди більш зручний і швидкий спосіб, ніж вербальне спілкування. Але, чомусь, розгублено замовкла на півслові. Як людина, яка серед ночі зайшла на кухню перекусити і виявила, що холодильник порожній.

То ж довелося повернуться до попереднього способу. Заодно, додати до авторитету ще й давню мудрість. Не знаю чому, але вдало вжита цитата чи посилання на досвід минулого, надає більшої ваги будь-яким словам.