Розділ 3

Яскраве сонячне світло змусило заплющити очі, та й то темно-червоні плями попливли. Почекав трохи, дав зору відновитися і знову відкрив очі. Попереду, буквально за півметра, рукою можна дотягнутися, товсті і, судячи з плям іржі, залізні грати. За ними... Смішно... Циркова арена. Тільки не кругла, а витягнута, овальна. Такі будували в стародавньому Римі для гонки колісниць... З «Гладіатора» пам’ятаю. Прикольний сон. Шкода, без звуку...

Упс! Накликав! Ще й додумати до кінця не встиг, як на вуха навалилася така какофонія звуків, що аж у голові задзвеніло. Не стримавши стогін, я вхопився за неї руками... Ні, не тріснула. Ціла. Зате на зап'ястях знайшлося щось дивне. Товсті, вкриті шпичаками, браслети з дивного сріблястого металу. Від зап'ястя і до ліктя. А не подряпався я лише тому, що на голові щільно сидів міцний шолом.

Що за нісенітниця? Який ще шолом?

Смикнув, намагаючись зняти, але домігся лише того, що в підборіддя врізався ремінець застібки.

— Ось вони! Представники дому Ланкастерів! Жалюгідного роду, який буде назавжди викреслений з анналів історії і підданий анафемі, як тільки останній з них впаде на пісок Колізеума! — перекрив загальний гамір гучний чоловічий голос. — Громадяни Вінця Тисячі Сонць! Зустрічайте засуджених! Ave, Imperator! Morituri te salutan!* (*девіз гладіаторів: «Слава Імператору. Приречені на смерть тебе вітають!»)

Пролунав противний скрип, і важка решітка повільно поповзла вгору.

Стоп! Стоп! Я не зрозумів…

— Марш на арену! — в поперек вперлося щось тверде. — Ви ж прославитися хотіли? За свободу, типу, билися? От і покажете, на що здатні.

Регіт декількох голосів пролунав позаду в підтримку жартівника. Ораторові це сподобалося, і він продовжив не менш глузливо.

— Ну! Чого застигли, громадянин герцог? Вони тебе чекають... Вільний вибір — здохнути або вбити останніх друзів. Ну, і Слава, звісно. Давай. Помри гарно, — і тебе запам'ятають... до наступних Ігор! Щит не забудь...

Все ще перебуваючи в повному непорозумінні, я навіть відповідати дотепникові не став. Та й не зачепило мене зі сказаного нічого, крім звертання. По-різному мене називали і обзивали. Від зменшувального і лагідного до зумисне образливого... Але герцогом — жодного разу. А що це означає? У сукупності з наручами і шоломом? Ой, схоже, нічого хорошого! Догрався... Вірніше, добалакався. І тепер доведеться відповідати за слова...

Вже не знаю, кого це зачепило, але мої хвастощі, схоже, було почуто, і той, кому подібне під силу, вирішив мене наглядно... Стоп, а чому, власне, відразу «покарати»? Я ж сам хотів в майбутнє... Завойовувати Галактики і брати на абордаж зорельоти... А що пригода починається не на борту міжзоряного крейсера, а на піску амфітеатру — це вже деталі. Зате на шляхетність не поскупилися. Герцог, він і в Африці герцог. Не який-небудь Вася Пупко.

Обдумуючи все це, я підхопив, притулений до стіни великий ростовий щит і, машинально переставляючи ноги, навіть не помітив як вийшов на арену під свист і рев трибун.

—   Пані та панове! Перед вами віконт Георг Орест Ланкастер III! Запам'ятайте його по білому плюмажу на шоломі і сріблястих обладунках. Імператор милостивий і ніколи б не поклав на сина відповідальність за гріхи батька, але це не той випадок. Після загибелі герцога, Георг не захотів скласти зброю. Віконт надів вінець дому Ланкастерів і очолив заколот. Тому, сьогодні він помре не за чужу провину, а за власні злочини супроти Імперії та Государя Імператора.

Трибуни вибухнули черговими оваціями і схвальним ревінням. Публіка жадала крові і, відверто кажучи, їм було плювати, за що і чому вона проллється на пісок арени. Аби побільше і жорстокіше...

Ланкастер, значить? Георг Орест... Гаразд. Нехай буде. Нік потім і змінити можна. Візьму, більш звичний для вуха. А це, родове ім’я, залишу, як пароль для найближчих.

Не занадто прислухаючись до того, як паплюжив «мене» розпорядник ігор, оглянув стартову амуніцію.

Гм... Обладунок на мені хоч і легкий, але не парадний, бойовий. Меч теж не пластмасовий. Я не спец по холодній зброї, але правильні речі говорять самі за себе. Навіть дилетанту зрозуміло, що не підробка. Висновок? Організаторам боїв не цікава швидка смерть, вони хочуть отримати насолоду від видовища. Тож дали мені шанс захищати життя всерйоз.

З одного боку — добре, з іншого — не зовсім. Я ж не улюбленець публіки, а жертва. Дичина... Значить, мисливці будуть ще крутіше екіпіровані.

Поки я обмірковував цей момент, заскрипіло відразу кілька решіток, і трибуни знову засвистіли, затупотіли, а на арену полетіло різноманітне сміття.

Дивно. Мене так не вітали... Мабуть, тут на генному рівні прописано повагу до аристократії. Вбивати можна, принижувати — зась. Значить, ті троє, що вийшли на пісок, хоч і з дому Ланкастерів, але не шляхетного походження.

Про вірність мого припущення свідчили і їх обладунки. Якщо у мене вони від шолома і до наголінників, благородного, яскраво-сріблястого кольору, то лати інших були попелясто-сірими. Відрізнялися тільки султани на шоломах і широкі пояси. Чорний, синій і помаранчевий.

— Громадяни! Ваше обурення і презирство зрозумілі... — знову пролунав посилений динаміками голос розпорядника. — Але не захаращуйте арену! Поважайте працю доглядачів! Їм ще прибирати її від трупів...