Розділ 2

«Яке цікаве у людей життя...»

Зберігся, відсунув клаву і втомлено протер очі... Висякався, подивився на порожню тарілку, що стояла поруч, на тумбочці, почату пачку апельсиново-гранатового соку і скривився від кислого присмаку, що миттєво виник у роті. Ну чому, те що корисне, не може бути смачним і солодким? Сходити чи що на кухню, зробити канапку? Чи зачекати доки сестра з універу не повернеться? Хоча, мама, напевно, раніше встигне, — забіжить з роботи на обід. Провідати хворого...

Подивився на годинник... Десять хвилин на дванадцяту. Значить, приблизно через годину. Не так вже й довго. Можна почекати... А з іншого боку, у мене всього лише грип, а не корона в останній стадії. І так за чотири дні постійного лежання, здається, що дупа ширшою за плечі стала. А голова — ще більшою. Уже в ігровому шоломі не вміщається. Спасибі, Женьці, забіг вчора після тренування, приніс нову забавку. А то хоч книжки з нудьги читати починай... Тато цілу стіну поличками з ними заставив. До вибору, до кольору.

Відверто кажучи, забавка так собі, нічого особливого. Далеке майбутнє, міжгалактична Імперія. Герой, природно, усіма скривджений і горить бажанням помсти, а мені належить, клікаючи мишкою і натискаючи на кнопки клави, провести його по всьому шляху від напівголого баніти до господаря імператорського трону. Або чогось альтернативного, але не менш значимого. Нудьга зелена... Тим паче, що як не стараються виробники, а повного занурення в гру, обіцяного прайсом, все одно не відчуваєш.

У залі «грушу» неправильно вдариш і то відповідь отримаєш. Запросто можна зап’ястя або стопу вивихнути. А деякі, з альтернативно обдарованих і особливо сильних, навіть перелом заробити примудряються. Не дарма Василь Васильович постійно примовляє: «Нема розуму — вважай каліка».

До речі, я сам тому найкраще підтвердження. Чому шапку після душової не надів? Куртку не застебнув? Парко було?

Брешеш, друже. По-справжньому душно стало вночі. Коли термометр за тридцять дев'ять переповз... Загалом, як свідчить чергова народна мудрість, уже від бабусі: «Хто не слухає батька з матір'ю, то слухає псячу шкіру»

От, от... Лише чотири дні не був у залі, а яким розумним став. Точно, скоро за книжки візьмуся. А, може, це вірус такий особливий? Мутант? М'язи в мізки переробляє? Жах!

Пограв біцепсами, напружив грудні, дельтовидну... Відпустило. Ні, при всьому бажанні, в череп стільки не поміститься. Та й не встигне... Ще дні зо три пошлангую і в зал...

Найгірше шмарки дошкуляють... заважають особистому життю. А то дзенькнув би Маринці... або Наташці. Наташці краще. Вона на медсестру вчиться і знає, чого лежачі хворі потребують. Особливо, коли вже виздоровлюють. Але, як уявлю сцену: «Ой, зачекай, мала, замри на секунду! Мені висякатися треба!» — самого сміх розбирає. І можу сперечатися на ящик «Стели Артуа», що про такий пасаж ця курка усім подругам в місті розкудахче.

На фіг, на фіг... Всесвітня слава будь-якою ціною не мій девіз. Потерплю ще.

Ех... Шкода, що не можна вибирати собі дату народження. Ось народився б я років на сто пізніше... Або на двісті... А ще краще, як в тій іграшці. Коли зіркові кораблі орють не тільки простори Большого театру. Міг би не в монітор витріщатися, а по-справжньому розважитися. Побудувати власну Імперію, десь на задвірках Всесвіту. Ганяти інопланетян, захищати обжиті світи. Знову ж таки, красуню принцесу від космічних піратів врятувати. А вона б мені за це...

Ага, зараз... розмріявся. А дулю з маком. Лежи, дивись у стелю і вирішуй більш актуальну проблему: самому на кухню сповзати за бутербродом чи маму зачекати? А ще погрожують, мовляв бійтеся своїх бажань, вони збуваються. Так я під кожним кров'ю підпишуся! Це ж мої бажання! І якщо я цього хочу, то чому маю боятися? А-у?! Маги-чарівники, боги і решта Вищих сил! Я тут! Ніхто не хоче мене покарати? Типу, щоб іншим не свербіло різні-усякі бажання загадувати... Ні? Ну, чомусь, я не здивований. Гаразд... подрімаю поки. Мама все одно захоче мене нагодувати і, якщо я не їстиму з належним апетитом, стане хвилюватися, що я не одужую... Знову лікарям видзвонювати стане. А тим лише привід дай — залікують до повного нокаута.