Розділ 1

«Поглянь на небо влітку уночі,

Як мружать свої очі іскри – зорі

І оживають перед нами, ідучи,

Зображення – сузір’я, як герої»

Мартинова А.

Частина перша

БАНІЦІЯ

Рівно о третій годині пополудні, як тільки помаранчеве яблуко Ра зайшло за великий золотий диск Геліоса, тричі гучно завищали фанфари і під тріумфальну арку урочисто в'їхала колісниця Імператора.

Костянтин VII Великий особисто правив шісткою прекрасних бастманських скакунів, і їхні білі хвости та гриви ідеально гармоніювали з тогою володаря найпотужнішої зоряної Імперії — Вінця Тисячі Сонць. А дужі гніді тулуби коней здавалися вирізьбленими з мореного дуба, як і лискуча колісниця, що везла імператора. Костянтин VII впевнено правив запрягом, демонстративно недбало тримаючи віжки лівою рукою, а в правій міцно стискав Спис Аполлона. Найдавніший символ імператорської влади в усіх заселених світах... Ну, або принаймні в тих планетних системах, де визнавали владу імперії.

Насправді Імператор пересувався стоячи в кабіні відкритого флаєра* (* легке повітряне судно, зазвичай двох-або чотиримісне), а все інше було лише голограмою. Свого роду димовою завісою, за якою не видно матового купола силового поля і десятка ринд. До того ж, ніхто, крім начальника особистої охорони Імператора, ніколи не знав — це дійсно Костянтин Великий чи один з двійників.

Та й ефектніше дивиться така урочиста поява, ніж банальний приліт. Навіть на бойовому катері. Народ же, як відомо, прагне не тільки хліба, але й видовищ. Навіть, якщо прекрасно розуміє, що вся ця пишність не більш як бутафорія і мішура. Головне, щоб яскраво блищало і сяяло. А потім можна було потеревенити з друзями про те, що в цьому році Імператор виглядав ще величнішим, аніж на минулих святах. І що тога у нього біліша, і коні могутніші. А вже погляд — так і променить владою і мудрістю. Справжній государ, владика. Все бачить, усе знає... Про кожного пам'ятає.

Колісниця пройшла під аркою і в'їхала на арену Колізеума, найбільшого амфітеатру в історії Людства. Одних тільки лож для віп-персон більше тисячі. Де всі ці сенатори, міністри, сатрапи та інші можновладці і патриції можуть вільно розміститися з усім сімейством та, належним за посадою, штатом охорони, секретарів, фавориток і ще десятками слуг та помічників.

Для решти публіки, хто при грошах і міг заплатити за квиток на Ігри в Едемі, але без серйозних чинів і звань, які відкривають двері у вищий світ, були місця простіші. Умовно, само собою... Дизайнерам виділили такий кошторис, що ті навіть не дивилися на інші матеріали, крім найдорожчих. Золото, платина, слонова кістка, сандал, ебенове дерево... Натуральна шкіра, хутра і неймовірно рідкісні, вишукані тканини. Піврічний абонемент в ложу, навіть не елітну, а всього лише бізнес класу, коштував приблизно, як оренда на той самий строк цілої вілли на узбережжі будь-якої з курортних планет Імперії на умовах «супер все включено!»

Але це не мало жодного значення. За можливість потрапити в Колізеум, особливо в день відкриття Ігор самим Государем-імператором, від бажаючих відбою не було. Оскільки саме тут зав'язувалися ті знайомства, завдяки яким немов за допомогою ТФ-переходів люди з периферії опинялися в столиці та ще й на вельми прибуткових місцях.

Багато жителів метрополії, не так досвідчених у політиці, як в умінні рахувати, сколотили купу грошей, на суборенді місць, викуплених ще при закладці фундаменту амфітеатру на багато років вперед.

Гніді коні встали перед покритими пурпуром сходами, що вели в імператорську ложу. Вірніше, тронне місце. Оскільки тільки воно було обладнано так, що балконом нависало над ареною. Такий хитрий задум, щоб обожнюваного правителя було видно всім глядачам. Навіть тим, хто сидів позаду. Ну, це так, фігурально. Насправді, двісті місць «в тіні імператора» займали виключно люди в штатському. У званнях не нижче секунд-майора, само собою, і жоден «звичайний» громадянин, будь він хоч найдовіренішим сатрапом і кращим другом самого Костянтина VII на ті місця потрапити не міг ні за якого аншлагу.

Імператору було б простіше посадити когось собі на коліна, ніж наказати начальнику охорони виділити місце позаду балкона людині не зі «спецслужб».

Костянтин VII ступив з колісниці на першу сходинку, і трибуни вибухнули дружним ревом:

— Слава Імператору! Віват! Слава Переможцю!

Волали всі в єдиному пориві, але так вроздріб, що якби не спеціальні фільтри, над Колізеумом стояло б суцільне: «Ааааааа!!!» І скептично налаштовані злостивці могли б почути те, що їм сподобалося б більше, ніж захоплення вірнопідданих громадян. Але техніка працювала без перебоїв, і всі освоєні світи, куди транслювалася церемонія відкриття літніх Ігор, могли насолоджуватися злагодженими і добре модульованими оваціями.

Костянтин VII повернувся обличчям до арени і підняв руки... Сходинки тим часом стали втягуватися в нижню частину помосту, і Його Імператорська величність наче поплив у повітрі, неквапливо підносячись вгору, поки не досяг підніжжя трону. Там Костянтин Великий ще раз скинув вверх руки, що стискали Спис і Державу. Потім зобразив щось схоже на легкий уклін і, не озираючись, сів на м'яке сидіння, оббите золотистим хутром Кентервільського барса, найбільш рідкісного і лютого хижака в усьому заселеному Всесвіті. Не рахуючи кверга… Але хутро останнього не було таким пишним і гарним.