Розділ 9

В мене був такий хороший настрій, що навіть не хотілося повертатися в гуртожиток. Звісно, можна було б запропонувати Ілоні прогулятися разом, але не впевнена що вона погодиться. До того ж дівчина так і не стала мені настільки близькою подругою, як здавалося спочатку. Все-таки вона дуже сильно зайнята думками про втечу, але це її справи, тому я не збираюся втручатися. Щоб хоч якось розвеселитися я зайшла в магазин та купила собі своє улюблене морозиво, а також невеличкий шоколадний батончик. Інколи дуже хочеться такого, щоб підняти собі настрій. Хоч на вулиці й не було дуже тепло, але мені захотілося прогулятися парком, що знаходився неподалік. В ньому переважно завжди було багато людей, та тільки не сьогодні. Вчорашній дощ, напевно, налякав усіх. Та ще й зараз на небі вже встигли зібратися темні хмари. Можливо, хоч сьогодні мені пощастить більше, ніж вчора.
Я йшла невеличкою асфальтованою стежкою та їла морозиво. В моїй голові крутилися різноманітні думки. Напевно, мені треба розробити чіткіший план дій, бо останнім часом все летить шкереберть. Ще й той лист не дає мені ніяк спокою. Коли я зайшла вглиб парку, то помітила на одній з лавочок знайому дівчину. Вона сиділа, опустивши голову, та чомусь плакала. Я навіть зупинилися, щоб точно переконатися, що це Кароліна. Так дивно бачити її такою. Це завело мене в якийсь ступор, що я просто не знала, чи варто підходити до неї, чи краще вже одразу втікати. Та все ж я вирішила ризикнути, тому тихо підійшла до дівчини та сіла поруч.

— Що ти тут робиш? — невдоволено буркнула вона і почала швидко витирати свої сльози.

— Гуляю, — відповіла я, продовжуючи їсти своє морозиво.

— То і йди собі кудись далі. Ти мене переслідуєш, так?

— Звісно, більше не маю, що робити, — я закотила очі. — Просто у мене хороший настрій, тому й вирішила прогулятися парком. Потім побачила, що ти тут сидиш. Навіть спершу не повірила, що це ти. Насправді подумала, що тобі, можливо, захочеться з кимось поговорити. Не хвилюйся, я зараз піду геть і не буду тебе турбувати.

— От і прекрасно, — роздратовано сказала Кароліна. — Не варто до мене взагалі підходити. Особливо тоді, коли я хочу побути наодинці.

— Розв'язувати свої проблеми самому — це, звичайно, класно, але інколи хочеться поділитися ними з кимось, — я витягнула з рюкзака шоколадний батончик.

— Але не з тобою, — огризнулась вона.

— Тримай, — я простягнула їй смаколик. — Це мій улюблений батончик, і я ним ніколи ні з ким не ділюся. Та він має таку собі магічну дію. Особисто мені він завжди допомагає покращити настрій. Думаю, що зараз тобі потрібніше.

— Не люблю солодке, — буркнула Кароліна, але все ж прийняла шоколадку.

— А я обожнюю, — я уважно подивилася на дівчину. — Мене завжди цікавило, чому я так сильно тобі не подобаюся? Звідки взагалі ця неприязнь?

— Тому що мене дратувало, що Ілона почала так добре з тобою дружити, — відповіла дівчина.

— Можливо, — я знизала плечима, — але ми так і не стали найкращими подругами. В мене взагалі її ніколи не було. Звісно, я дружила в школі зі своєю сусідкою, і навіть зараз ми дуже добре спілкуємося, але у мене не було нікого, кому я могла б розповісти усі свої переживання чи секретики.

— У мене, до речі, теж ніколи не було найкращої подруги, — тихо сказала Кароліна. — В школі мною завжди користувалися. Насправді я була дуже розумною та доброю дівчинкою. В мене завжди списували, чи просили допомоги. Я думала, що може, ось нарешті ця дівчина стане мені найкращою подругою. Та потім це все переходило будь-які межі, коли вона почала випрошувати собі якісь мої речі. Деякі з них вона ще досі не повернула, але мені це якось байдуже. Я не шкодувала для неї сумочки чи якоїсь дорогої помади, але вона просто користувалася мною. На щастя, у мене все ж відкрилися очі й тоді я зрозуміла, що нема кращих друзів за хлопців. У коледжі ситуація з подругами була ще гіршою, бо всі ж знають, що директор — мій тато. Ненавиджу, коли до мене нав'язуються, а з першого ж мого дня в коледжі до мене почали записуватися в друзі різні одногрупниці. Та я розуміла, для чого вони це роблять, тому весь цей час я дружила з хлопцями. Та знаєш, мені все ж не вистачало подруги, якій я могла б розказати всі-всі свої проблеми. Навіть порадитися щодо стосунків не було з ким, бо хлопці в такому не дуже розуміються.

— І що, за всі три роки, що ти навчаєшся в коледжі, у тебе не було подруги? — спитала я, бо все ж чекала, що вона згадає про Настю.

— Звісно, були дівчата, з якими добре спілкувалася, але я все ж не могла їм довіритися. Ну а коли з'явилася Ілона, то вона здалася мені такою чудовою та веселою, що я навіть подумала, що ми зможемо стати найкращими подругами. Та вона частенько про тебе говорила, а мене це відверто дратувало. Ну і ти мені з першого ж погляду не сподобалася. Щось було в тобі таке підозріле.

— Ти мені теж не сподобалася, — сказала я. — Здаєшся надто пихатою та зарозумілою. Взагалі та ваша компанія така жорстока. Особливо той Мартин. Не здивуюся, якщо й ти така ж.

— Ну, я не можу похизуватися значним досвідом в бійках, але інколи буваю різкою у своїх висловлюваннях.

— Це я вже помітила. Знаю, що ти мені не розкажеш, але все ж цікаво чому ти живеш у гуртожитку? — я подивилася на неї.

— Непорозуміння з батьками, — просто відповіла вона. — Минулого року я дізналася, що мене вдочерили.

— Ох, справді? — перепитала я, бо дуже сильно здивувалася такій відвертості.

— Це взагалі вийшло випадково, — дівчина розвернула батончик та почала його їсти. — Я образилася, що вони не сказали мені про це, а тоді зрозуміла, що навіть не хочу бачити їх. Як ти вже знаєш, то подруг у мене не було, тому я просто не мала куди йти. Деякий час жила в Мартина, але там свої проблеми, тож довелося щось шукати. Своїх заощаджень мені не вистачило б на якусь квартиру, а про роботу я навіть не задумувалася. Тато сам запропонував мені пожити в гуртожитку, бо розумів, що додому я не повернуся. Спочатку, звісно, відмовлялася та дратувалася, але потім погодилася. У мене не було іншого виходу. Хоч зараз вже краще спілкуюся з батьками, але все одно складно усвідомлювати, що я стільки років прожила в брехні.

— Навіть не знаю, що сказати. Впевнена, що вони хотіли для тебе всього лише найкращого.

— Але вони повинні були розповісти мені правду. Я уявлення не маю, хто мої рідні батьки. Ну а вони просто говорять, що не знають. Тільки я взагалі не вірю їм.

— Може, вони не хочуть, щоб ти знала. Все-таки нормальні батьки не залишили б свою дитинку десь в дитячому будинку, — сказала я.

— Кожному вчинку можна знайти виправдання, — дівчина глибоко вдихнула. — Я не кажу, що рідна мама прийме мене з обіймами. Можливо, вона якась наркоманка чи страждає від алкоголізму та валяється десь під кущами. А може, в неї щось сталося, і вона просто не мала іншого виходу. Я всього лише хочу знати правду.

— Ти тому сидиш тут і плачеш? — обережно спитала я, а вона кивнула.

— Сьогодні знову намагалася все розпитати в тата, а він навіть слухати не захотів. Ще й сказав, щоб я не нічого не вишукувала, бо зроблю собі ж гірше, наживу проблем. Хіба пошуки своїх справжніх рідних — це проблема? — Кароліна подивилася на мене, а я просто знизала плечима. — Коротше, все дуже складно. Не таке вже в мене і прекрасне життя, як здається на перший погляд.

— Ти маєш дякувати своїм батькам за те, що подарували тобі хороше дитинство, — я взяла дівчину за руку, а вона, на диво, не забрала її. — Хто зна, що чекало б тебе зі своїми справжніми батьками? Можливо, вони взагалі врятували тебе.

— Не знаю, — вона відвела погляд, а тоді легенько усміхнулася. — Ця шоколадка має якусь дуже сильну магічну дію. Не лише настрій підіймає, але й спонукає до відвертих розмов.

— Не боїшся, що я зараз розкажу всім те, що ти мені розповіла? — спитала я та глянула на неї, примружуючи очі.

— Мені байдуже. Рано чи пізно все стане відомо. Наразі про це знають лише хлопці. Ну а зараз ще й ти. Так, котра це вже година?

Вона витягнула свій телефон і подивилася на екран. Дівчина раптом ввімкнула камеру та почала витирати розмазану туш під очима.

— Можу дати тобі серветку, — сказала я.

— Не треба. Щось взагалі не помітила, як час пройшов, а у мене ще й інші справи є, — вона різко піднялася з лавочки.

— Можна тебе дещо спитати, — я теж піднялася. — Чому ти саме мені розповіла про свої переживання?

— Просто ти з'явилася саме в той момент, коли мені це було потрібно, — відповіла вона.

— Тобто, якби прийшла не я, а Ілона, чи ще хтось інший, то ти б їм теж розказала?

— Напевно. Як ти й казала, інколи хочеться поділитися з кимось своїми проблемами. Знаєш, мені все одно розкажеш ти це комусь, чи ні. Від цієї однієї розмови моє ставлення до тебе не змінилося.

— Добре, я зрозуміла. Ну а ще тепер впевнена, що ти сама винна в тому, що у тебе нема подруг. Ти теж їх використовуєш. Отримала мою підтримку, а тепер кажеш, що я все одно тебе дратую.

— По-перше, ти мені не подруга, — вона уважно подивилася на мене. — І ти ж не думала, що ми з тобою станемо найкращими друзями лише тому, що я поділилася з тобою своїми проблемами?

— Ми з тобою ніколи ними не станемо, Кароліно, — сказала я та відійшла від неї. — В нас дуже різні погляди на життя.

Я розвернулася та просто пішла геть. З однієї сторони мені стало шкода дівчину. Все-таки вона дуже довго тримала в собі свої переживання. Та все ж в мене були сподівання, що після цієї розмови щось зміниться. Чомусь стало надто образливо, бо я відчувала себе використаною. В мене навіть з'явилося якесь співчуття до цієї дівчини, і я на мить забула, що вона причетна до смерті Насті. Мені хотілося її підтримати, заспокоїти, чи навіть дати пораду, але Кароліна надто вперта. Звісно, можна сказати, що вона ще досі мені не довіряє, але навіщо розказала мені таку свою таємницю? Хіба такими переживаннями діляться з простими перехожими? Не знаю…
Я прямувала до гуртожитку, а мій настрій тепер був зруйнований. Ще й свою улюблену шоколадку їй дала, а вона навіть цього не оцінила. Напевно, Кароліна все ж дуже розпещена своїми батьками. Я зайшла в магазин та купила собі ще один такий батончик. Як тільки вийшла, то одразу розвернула обгортку та почала його їсти. Може, хоч так мені стане краще. Але як тільки я підійшла до воріт гуртожитку, то ледь не подавилася. Неподалік стояв Тимур з букетом квітів. Коли він побачив мене, то в нього на обличчі з'явилася широка усмішка, а він поспішив до мене. Сподіваюся, що цей букет хлопець купив для когось іншого, а не мені. Та щось мені підказувало, що ці квіти саме для мене.