Розділ 7

Я відчула неабияке хвилювання, коли Мартин потягнув мене до своєї машини та просто запхнув у неї. Я спробувала вибратися, але мені це не вдавалося. Взагалі не розумію, що відбувається, а ще цей страх заважав зосередитися. Хлопець швидко сів за кермо та рушив у невідому мені сторону.

— Куди ти їдеш? — голосно спитала я. — Зараз же випусти мене звідси!

— Не бійся, я тобі нічого не зроблю, — сказав він.

— А я і не боюся, — буркнула я. — Тільки не розумію, куди ти їдеш і навіщо? Не пригадую, щоб ти запрошував мене на побачення!

— Ти цього не дочекаєшся, — відповів Мартин, а в нього на обличчі з'явилася хижа посмішка.

Від цього я інстинктивно відсунулася ближче до дверей та з'їжилася. Хлопець лише засміявся та похитав головою. Але цей сміх не був справжнім чи щирим. Він ще більше лякав мене. Я подивилася у вікно, та так і не зрозуміла, в якій частині міста ми знаходимося.

— Ну добре, побавилися — і досить, — сказала я. — Відвези мене назад.

— Всьому свій час, — хлопець мигцем глянув на мене. — Ми поговоримо, розберемося зі всім, а тоді я тебе відпущу.

— Про що мені взагалі з тобою говорити? — спитала, примружуючи очі. — Здається, ми вже порозумілися щодо тієї ситуації.

— Втихомир свою цікавість, — сказав він. — Скоро все дізнаєшся.

Я мовчки склала руки на грудях та повернула голову до вікна. Хвилювання досягало свого піку, а страх пройшовся всім тілом. Мої долоні спітнілий, а я міцно стиснула зуби. Не хотілося, щоб Мартин помітив мій страх, але я впевнена, що він дуже добре знає, що лякає мене. Я намагалася заспокоїтися, та це було мені не під силу. Особливо, коли нема жодного уявлення, навіщо я йому потрібна.

— Виходь, — трохи суворо мовив Мартин, коли ми зупинилися біля якогось закинутого аеропорту.

— Що це за місце? — спитала я, оглядаючись. — Тут якось не надто привабливо.

— А мені подобається, — хлопець сперся на капот свого автомобіля.

— Ну і? — я підійшла ближче до нього. — Навіщо ти мене сюди привіз?

— Хм, навіщо я тебе сюди привіз? — Мартин вдав, що задумався.

— Не треба зі мною гратися у свої тупі ігри, — трохи роздратовано сказала я. — Я чекаю на твої пояснення.

— Гаразд, — хлопець уважно подивився на мене. — З першого дня ти мені здалася підозрілою. Особливо, коли з'явилася там, де тобі не потрібно було. Добре, тоді я міг би погодитися, що це збіг, але вчора…

— А що вчора? — спитала я та напружилася.

— Скажи мені, Лоліто, яка у тебе мета?

— Тобто?

— Мені здається чи ти щось вишукуєш, — сказав він та підійшов ще трохи ближче до мене.

— Не розумію, про що ти, — я відвела погляд.

— Звісно, — Мартин кивнув та склав руки на грудях, — саме тому ти вчора підслуховувала нашу з Кароліною розмову.

— Ти у своєму розумі? — спитала я та засміялася, хоча всередині все розривалося від страху.

— А це не так? — хлопець глянув на мене, піднявши одну брову.

— Не так! — огризнулась я та підійшла впритул до нього. — Думаєш, що тобі все можна? Звик, що всі тобі підкоряються та бояться тебе, але я не з таких. Я не хочу слухати цих наклепів, тому зараз же відвези мене додому!

— Ти так переконливо говориш, що я б навіть повірив, але… — він показав на мою руку, котру я ще зранку обмотала еластичним бинтом. — Боляче було, коли вдарилася вночі об стіну?

— Я поверталася в гуртожиток після посвяти не в надто тверезому стані, — почала брехати я, навіть не соромлячись. — Не втрималася на ногах і просто впала, а сьогодні зранку прокинулася з болем в руці. От і вся історія.

— Сонце, мені так шкода, — хлопець поклав свою руку мені на плече. — Аж захотілося поспівчувати тобі. Тільки знаєш, — він трохи скривився, — ну не вдається тобі брехати.

— А я і не брешу!

— Далі за своє, — Мартин закотив очі, а тоді витягнув щось зі своєї кишені. — Ось це я знайшов вночі на місці, де ти ймовірно підслуховувала за мною та Карою. Не пригадуєш, чий це браслет?

— Мій, — сказала я та різко забрала з його руки свою річ. — Загубила його вчора, коли шукала свою подругу навколо клубу.

— Та невже? Ти справді думаєш, що я в це повірю?

— Мені байдуже! Перш ніж звинувачувати когось, знайди трохи більше доказів. О, а ще мені дуже цікаво, звідки ти знаєш, що це мій браслет?

— Помітив на вході до клубу. Слухай, я вже говорив тобі, щоб ти не лізла в ці справи. Не хотілося б тебе залякувати, чи навіть гірше.

— Не треба мені погрожувати, ясно! Я не з тих, що будуть робити все, що ти скажеш.

— Гаразд, я лише дам тобі маленьке попередження, — Мартин уважно подивився на мене. — Я закрию очі на всі твої попередні промахи, але якщо ще раз зловлю тебе за підслуховуванням чи підгляданням, то тоді ти дізнаєшся, що таке справжній страх.

Хлопець не відривав свого погляду, а я ж тремтіла. Тільки не від страху, а від нервів та роздратування. Так хотілося його вдарити та просто накричати на нього, сказати, що я знаю про його причетність до смерті Насті. Мартин раптом відійшов від мене та швидко сів у автомобіль.

— Ей! Ти куди? — закричала я. — Ти що, залишаєш мене тут саму? Придурок!

— Прогуляйся трохи та подумай, — крикнув він, а тоді просто поїхав геть.

Я охопила себе руками та відчула сльози на очах. Уявлення не маю, де саме знаходжуся і як мені добратися до гуртожитку. Я глибоко вдихнула, але не стрималася та почала плакати, коли зрозуміла, що свій рюкзак залишила в його автомобілі. Там же був гаманець, перепустка, а також ключ від кімнати. І навіть документи. Від цього стало трохи страшно. Хоч в нас з Настею різні прізвища, але все-таки вона могла десь проговоритися. Сподіваюся, що Мартин не буде ритися в моїх речах. Тільки я тепер уявлення не маю, що робити. Добре, що хоч телефон кинула собі в кишеню, але у кого просити допомоги?

— Чорт! — буркнула я, коли побачила, що він розряджений і от-от виключиться.

Відкривши Інстаграм, я швидко написала Тимуру прохання, щоб він забрав мене з цього місця. Як тільки надіслала йому геолокацію, одразу ж потемнів екран. Я важко видихнула та сіла на бордюр. Навіть не знаю, чи встигла надіслати те повідомлення. На вулиці стало холодніше, тому я обійняла себе руками і просто чекала. Через декілька хвилин з'явилися перші краплі дощу, але вже за секунду мені довелося бігти під накриття. Здавалося, що я промокла наскрізь, а з мого волосся струменем стікала вода. Через декілька хвилин нарешті побачила неподалік іномарку, з якої вийшов Тимур. Він одразу ж підбіг до мене.

— З тобою все добре? — спитав він, уважно розглядаючи моє обличчя.

— Трохи заблудилася і змокла, — пояснила я.

— Гаразд, ходімо.

Ми швидко побігли до його авто, а тоді я нарешті опинилася в теплому місці. Зуби стукали, а тіло тремтіло від холоду.

— Як ти взагалі тут опинилася? — спитав Тимур та рушив з місця.

— Хотіла заїхати в один магазин в центрі, — збрехала я, — але сіла не в той автобус. Як виявилося, ще й гаманець десь загубила. Помітила це лише тоді, коли зрозуміла, що невідомо де знаходжуся. Не знала, як добратися назад в гуртожиток, тому і тобі написала, а потім вже і телефон вимкнувся. Якийсь жахливий день.

— Напевно, ти дуже змерзла, — сказав хлопець та подивився на мене. — Справді поганий день, бо ще ж під дощ потрапила. І як я розумію, то парасолі у тебе з собою не було.

— Сподівалася, що мені пощастить уникнути зливи, — відповіла я та трохи усміхнулася. — Виходить, що сьогодні удача не на моїй стороні.

— Насправді я здивувався, коли побачив твоє повідомлення.

— Не знала, кого можу попросити про таке. До речі, дякую за те, що відгукнувся на моє прохання.

— А я ж пропонував тобі сьогодні зустрітися, а ти відмовилася, — хлопець усміхнувся. — Як бачиш, доля все одно нас звела.

— Ага, — тихо сказала я та подивилася у вікно.

Думки досі крутилися в моїй голові, а я не могла ніяк зібратися. Глянувши на руку, помітила браслет. Схоже, я справді загубила його вчора, коли вдарилася об ту стіну. Знаю, що не змогла переконати Мартина, бо цей браслет і моя невеличка травма доводили мою вину. Та все ж, я буду заперечувати це до останнього. Тепер треба бути набагато обережнішою, але я не збираюся здаватися. Не тоді, коли правда вже близько.
Я так задумалася, що не помітила, як ми зупинилися біля якоїсь кав'ярні. Тимур вийшов з авто, а через декілька хвилин повернувся з двома паперовими стаканчиками.

— Тримай, — хлопець передав мені один. — Не знаю, що ти любиш, але я купив тобі фруктовий чай.

— Дякую, — я щиро усміхнулася. — Знаєш, а мені все було цікаво, як ти опинився в тій компанії?

— Що ти маєш на увазі?

— Для прикладу, Мартин. Він же такий поганий, агресивний, пихатий, а ти ні, — сказала я та уважно подивилася на нього.

— Знаєш, Тін раніше не був таким, — Тимур глянув на свій стаканчик. — Все змінилося, коли його мама захворіла. Він став більш агресивно поводитися, але все ж залишався моїм другом. Я думав, що це лише на деякий час, але після того, як його мама померла, все стало ще гірше. Мені вдалося змиритися з такою темною стороною Мартина, але інколи не вистачає того простого хлопця. Він надто опікується своїми рідними, а особливо сестрою. Тін ладен убити кожного, хто образить її. Насправді він дуже сильно любив свою маму, а Ліліана — її копія. От він і намагається оберігати сестру від кожного.

— То вона молодша чи старша? — поцікавилася я.

— Їй зараз тільки п'ятнадцять, — відповів Тимур. — Вона вчиться в десятому класі у приватній школі, але цей підлітковий вік погано проявляється на ній. Нещодавно Лілі була на одній з вечірок, де її сфотографували не в надто адекватному стані. Ці фото гуляли всім інтернетом, поки Мартин не розібрався з цим. Ну, ти бачила як це відбувалося.

— Ти про ту бійку на території корпусу? — спитала я, а хлопець просто кивнув.

— Не знаю, що так сильно вплинуло на Мартина, але сподіваюся, що з часом він повернеться до того веселого хлопчика, з яким ми дружимо з трьох років.

— А Кароліна? — спитала я та зробила ковток чаю.

— Тут все зрозуміло, — хлопець знизав плечима. — Наша дружба визначена нашими батьками вже давно. Спочатку мені не подобалося, що вона з'явилася у нашій компанії, але потім якось звиклося. Вона дуже хороша, справді. Просто ми мусимо бути такими, щоб підтримувати свій авторитет.

— Цікаво, — тихо сказала я.

Коли ми під'їхали до гуртожитку, то на вулиці вже перестав падати дощ. Я попрощалася з Тимуром, а ми домовилися з ним за побачення. Уявлення не мала, чи впустять мене на прохідній, бо все-таки моя перепустка була в моєму рюкзаку.

— Доброго вечора, — сказала я до вахтера. — Загубила свою перепустку, чи можна мені так пройти?

— Ваше прізвище та ім'я? — спитав чоловік.

— Лазарчук Лоліта, — відповіла я.

— О, то це вам тут залишили ваші речі, — сказав він та передав мені мій рюкзак.

— Справді, — я усміхнулася та взяла його.

Витягнувши з ранця перепустку, показала її чоловікові, а він просто кивнув. Я вже зібралася йти, як він зупинив мене:

— Зачекайте! Вам тут ще лист просили передати.

— Добре, дякую.

Я трохи нахмурилась, коли взяла в руки чистий конверт. Як тільки зайшла в коридор, то одразу ж відкрила його. Чомусь почала дуже сильно хвилюватися. Я витягнула аркуш паперу з конверта і взялася читати:

"Я знаю хто ти та що хочеш дізнатися, тому готовий допомогти тобі. Нехай винні понесуть своє покарання…"