Розділ 1

— Ти впевнена, що хочеш тут жити? — спитала у мене мама, коли ми стояли під гуртожитком.

— Звісно, — я спробувала усміхнутися. — Тут досить гарно та й умови непогані. Настя колись розказувала, що в гуртожитках від цього коледжу дуже весело.

— Лоло, я страшенно хвилююся за тебе, — мама поправила мені волосся, а тоді глянула в мої очі. — Ти не повинна цього робити, повір. Те, що сталося з Настею — це жахливо, але можливо, в неї були якісь проблеми, про які ми просто не знали.

— Чому ти думаєш, що я вступила в цей коледж через це? Коли ми поверталися з Юлею з озера, вона переконувала мене, що в столиці набагато краще. От я і подумала, що це дійсно так, а бути ветеринаром... Це якось несерйозно, в порівнянні з економічним факультетом. На мене чекає більше можливостей, а я дуже добре знаю, що саме цього ви хотіли.

— Ти у нас єдина донечка, — мама поклала руки на мої плечі, — і ми з татом хочемо тобі тільки кращого. Пообіцяй мені, що не будеш ритися в тому, що сталося з Настею, не будеш шукати причини?

— Обіцяю, — впевнено сказала я, щоб переконати її.

— Тобі тільки сімнадцять років, а саме в такому віці роблять найбільше дурниць. Ти ж їх не зробиш, правда?

— Не хвилюйся, все буде добре, — я усміхнулася та обійняла маму. — Я ж у тебе розумничка.

— Справді, — вона засміялася, стримуючи сльози. — Ми з татом тебе дуже-дуже любимо.

— І я вас.

Я помахала мамі на прощання біля воріт, тримаючи в руках валізу та ще великий пакет з їжею. Мама виїхала на своєму авто зі стоянки, а тоді попрямувала назад до нашого тихого та спокійного містечка. Я ж відчувала себе так, наче знаходжуся не у своєму світі. Глибоко вдихнувши, пішла до гуртожитку. Комендант дав мені ключ від кімнати, що знаходилася на дев'ятому поверсі. Перший раз підійматися туди було важко. Особливо якщо врахувати те, що у мене не дуже добра фізична підготовка. Вже на п'ятому поверсі дихати стало важко, а ще й ця валіза та пакет. Я ледве піднялася на потрібний мені поверх, а тоді почала шукати кімнату. Як я зрозуміла, то у цьому гуртожитку блокова система. Добре, що хоч на дверях написали номери кімнати. Знайшовши свою, я почала відчиняти двері ключем, але нічого не виходило. Коли потягнула ручку, зрозуміла, що вони відчинені. Зовсім не подумала про те, що в кімнаті вже хтось може бути. Як тільки зайшла всередину, то одразу ж помітила якихось двох дівчат. Одна з них сиділа на ліжку та пиляла свої нігті, а інша стояла з валізою в руках.


— Привіт, — з усмішкою сказала я.

— Ще одна першокурсниця? — спитала дівчина, що сиділа на ліжку.

— Ага, я Лола.

— Ти на яку спеціальність вступила? — заговорила та, що стояла з валізами.

— Менеджмент, — відповіла я.

— О, я також, — дівчина зраділа. — Можливо, ми навіть будемо в одній групі. До речі, я Таня.

— Дуже приємно, — сказала я та підійшла до ліжка, яке ймовірно повинно бути моїм. — Думаю, що це моє місце?

Я глянула на це невеличке ліжко біля дверей та трохи нахмурилась. Кімнатка була дуже маленькою, а я до такого зовсім не звикла. До того ж нас аж троє, а я чомусь думала, що тут живуть вдвох. Мою увагу одразу привернула дівчина, що сиділа на ліжку. Ясна річ, що вона старша за нас, а значить, більше знає. Тільки от вона зовсім не балакуча. Навіть не познайомилася з нами. Я вирішила, що поки не буду нічого розпитувати, тому просто розклала свої речі в шафу та вирішила прибрати у своєму куточку. Спочатку переодягнулася у рожевий спортивний костюм, а тоді почала витрати пилюку на своїй полиці. Добре, що у мене ще була невеличка тумбочка біля ліжка. Мені хотілося хоч якось покращити настрій у нашій кімнаті, бо дівчата просто займалися своїми справами. Потрібно ж якось налагоджувати стосунки з ними, бо нам ще довго доведеться жити разом.

— Таню і … — я з очікуванням подивилася на дівчину, яка тепер дивилася щось у своєму телефоні.

— Саша, — сказала вона.

— Не хочете смачнючого чаю з тортиком? — з усмішкою спитала я. — Ми з мамою вчора ще й булочки з варенням та шоколадом спекли. Сама я цього точно не з'їм.

— А у мене є сирник, — сказала Таня, витягаючи свою їжу.

— От якраз і повечеряємо, бо якщо чесно, то я дуже сильно зголодніла.

Я зробила всім чай та поставила його на стіл, а також розклала їжу. Таня принесла свій сирник та ще якісь рогалики.

— У мене такого всякого нема, — заговорила Саша, киваючи на стіл, — хоча на першому курсі мама теж змушувала возити величезні пакети з їжею. Та у мене є дещо краще.

Дівчина витягнула звідкись величезну шоколадку з карамеллю та горішками й відкрила її.

— Я так хвилююся, — почала я. — Перший навчальний день і все таке. Навіть не знаю, чого очікувати від цього.

— Я теж, — сказала Таня. — Тут усі такі чужі.

— В перший день завжди страшно, а потім вам сподобається.

— Сашо, а ти на якому курсі? — спитала я та уважно подивилася на дівчину.

— На другому, — вона почала їсти торт. — Ох, як же це смачно.

— Я щось таке чула, що нещодавно одна студентка звідси зробила дещо жахливе, — заговорила Таня.

— О, я теж це чула, — сказала я, вдаючи, що нічого не знаю. — Страшно якось.

— В багатьох людей є проблеми з психікою, — мовила Саша. — Я цю дівчину не знала добре, але скоріш за все вона була неадекватна.

— Можливо, щось змусило її так вчинити, — я відвела погляд, намагаючись заспокоїтися.

— Ну так, але ж хто зна з чим це пов'язано, — Саша закотила очі. — Може, в неї були проблеми з батьками, хлопцем чи якась дитяча травма? Ніхто цього не знає, але я ніколи не зрозумію таких людей. Це ж як потрібно зневіритися, щоб ось так легко покінчити зі своїм життям? Жахливо просто.

— Ми можемо поговорити про щось веселіше, — сказала Таня. — У нас же буде якась посвята, чи щось таке?

— Кожного року придумують щось нове, але вам не пощастило, — Саша з якимось співчуттям глянула на нас. — Вам її готуватиме четвертий курс, а саме найпопулярніша компанія. Коротше, готуйтеся до найгіршого.

Я трохи напружилася, бо в щоденнику Настя згадувала про цю компанію. Вона писала, що вони хочуть, аби їх всі боялися та підкорялися їм. Ну а ще мене лякало, що вона дуже сильно бажала потрапити до них. Сестра навіть цілий план склала, щоб це сталося. Майже в кожному реченні вона згадувала про якогось "Т". Спочатку вона писала, що закохана в нього, а потім, — що ненавидить його. Напевно, саме він став причиною такого її жахливого вчинку, але як мені тепер дізнатися, хто цей хлопець?
Слова Саші щодо посвяти трохи налякали мене, бо я справді не знала, чого очікувати. Та я розуміла, що піти туди варто, адже там буде дуже багато старшокурсників. Серед них мені потрібно віднайти найкращу подругу Насті. Я лише знаю її ім'я та те, що вона зараз на третьому курсі.

Цілу ніч я не могла заснути, тому просто лежала і слухала музику в навушниках. В голові одразу ж з'явилися прекрасні моменти нашого з Настею безтурботного дитинства. Я просто не могла ніяк зрозуміти, чому вона не поділилася зі мною своїми проблемами? Так, останній рік ми з нею зовсім не були близькими, бо я постійно займалася навчанням, а вона рідко приїжджала, але хіба це причина, щоб не ділитися зі мною своїми переживаннями? Сама не помітила, як сльози почали текти по моїх щоках. Я тихенько плакала в подушку, поки дівчата спали, а зранку довелося наносити багато макіяжу, щоб приховати це. Саша не поспішала вставати, а ми з Танею почали збиратися. Я вирішила одягнути синю спідницю та білу сорочку. Своє світле волосся зібрала в тугий пучок, а зі взуття обрала чорні балетки. Не знаю, як саме одягаються в цей коледж, але я люблю такі скромні речі.
Таня вдягнула миленьку рожеву сукню до колін і бежеві босоніжки на невисоких підборах. Темне коротке волосся дівчина залишила розпущеним, а макіяж зробила мінімальний. В цьому ми з нею дещо схожі.

Корпус нашого коледжу знаходився не дуже далеко від гуртожитку, тому ми вирішили піти пішки. Звідси їздять в ту сторону автобуси, але я завжди любила прогулянки. До того ж не звикла до такого, адже у моєму маленькому містечку в громадському транспорті не було потреби.
Як і усі першокурсники, ми прийшли набагато раніше до початку пари. Боялися запізнитися, щоб справити на викладачів правильне враження.

— У нас ще є пів години, — заговорила Таня, розглядаючи подвір'я біля входу в коледж. — Може, ми тут почекаємо?

— Можна декілька хвилин, бо нам ще треба буде аудиторію шукати, — сказала я.

— Хіба це проблема? Спитаємо у когось зі старшокурсників, — дівчина знизала плечима. — Нарешті почнеться доросле життя.

— Ти справді хотіла тут навчатися? — я уважно подивилася на Таню.

— Мені було байдуже де, аби лише в місті, — відповіла вона. — Я ненавиджу те село, в якому жила свої сімнадцять років, чесно. Бабуся хотіла, щоб я пішла вчитися в місцевий коледж в районному центрі, але я змогла отримати місце на стипендію.

— Тут хіба є бюджетні місця? — здивувалася я. — Це ж приватний коледж, де усі вчаться на контракті.

— Соціальна стипендія, Лоло, — дівчина відвела погляд. — П'ять років тому померли мої батьки, тому мене виховувала лише бабуся. Я дуже сильно старалася, щоб отримати це місце. Воно було лише одне, тому все вирішували бали. Ти не уявляєш, яка я була щаслива, коли дізналася, що буду тут навчатися. Але я тебе попрошу, щоб про це ніхто не знав, добре?

— Чому? — я хмуро глянула на дівчину.

— Тому що тут вчаться діти багатеньких батьків, а я... Тобі мене ніколи не зрозуміти.

— Таню, мої батьки не мільйонери.

— Але все ж вони мають гроші, щоб оплатити тобі навчання в такому коледжі, — вона склала руки на грудях. — Будь ласка, не говори нікому, що я тут на стипендії.

— Добре, — я кивнула, бо мене це зовсім не повинно хвилювати.

Я вступила сюди з однією метою, а проблеми інших нехай ними й залишаються. Таня поправила своє волосся та витягнула з сумочки блиск для губ, підводячи губи. Вона так і завмерла з тюбиком в руках і уважно кудись подивилася. Я трохи нахмурилась, але все ж розвернулися, щоб побачити хто там. Біля воріт зупинилося дві новесенькі іномарки, а звідти вийшли якісь хлопці. Я одразу ж зрозуміла, що це ті пафосні мажори, тому просто закотила очі. Таня ж захопливо дивилася на них і раптом почала поправляти свою сукню.

— Я ж казав, що сьогодні буду першим, — крикнув якийсь чорнявий хлопець та закрив дверцята автомобіля.

— Це лише сьогодні, — відповів інший. — Я тобі піддався.

— Ну-ну, — той засміявся.

— Тім, не нервуй мене, — погрозливо сказав хлопець та вийшов зі свого автомобіля.

Він був досить високим з гарними рисами обличчя, але щось в ньому лякало мене. Напевно, його погляд, яким він зараз дивився на іншого хлопця. Чорна футболка вдало обтягувала його тіло, а скуйовджене каштанове волосся додавало якоїсь неохайності загальному образу.

— Що це ви з самого ранку не поділили? — заговорила біля них якась дівчина з довгим темно-русим волоссям та модним чубчиком.

— Просто хтось сьогодні в поганому настрої, — сказав чорнявий хлопець, — а все тому, що я переміг в перших перегонах цього навчального року.

— Але вони ж не останні, — заговорив інший та дивно посміхнувся. Він закинув на плече дівчини свою руку та підморгнув їй. — Ходімо, Коро, а цього розумника залишимо тут.

— Кароліно, ну ти ж не зрадиш мені? — сказав хлопець, а вона просто засміялася.

Я помітно напружилася, коли почула, як вони назвали її. Тепер точно знаю, що своє розслідування мені варто почати з цієї дівчини, адже саме Кароліна була найкращою подругою Насті. Тільки що вона робить в компанії цих хлопців? Я поки уявлення не маю...