Пролог

Сонце гаряче пекло, а ми з моєю подругою Юлею поверталися додому з озера. Літні дні та вечори надзвичайні. Особливо, коли ти живеш в невеличкому містечку та ще й за межами самого центру. У нас надзвичайна природа, де нема тої міської метушні, яку я не дуже люблю. Себе я могла б назвати сільською дитиною, адже майже все літо раніше пропадала у бабусі. На жаль, декілька років тому її не стало, а я більше так і не повернулася у село.

— Лоло, ти вже подала документи на вступ? — спитала у мене Юля.

— Ні, ще рано, — я надкусила своє улюблене шоколадне морозиво. — У мене ще є тиждень, аби вирішити куди саме вступати, але мені це неважливо. Я все прийняла остаточне рішення.

— Ти справді хочеш бути ветеринаром? — спитала дівчина. — Не подумай нічого поганого, але ти ж завершила школу з золотою медаллю, а тепер будеш вчитися в нашому міському коледжі. Я б навіть так його не назвала. Невже тобі справді не хочеться в столицю? В тебе є всі шанси насолоджуватися життям у великому місті.

— Хіба воно мені потрібне? — я знизала плечима. — Батьки намагаються переконати мене, щоб я вступала в економічний коледж, але ж це зовсім не те, чого мені хочеться насправді. Добре, що вони все ж таки зрозуміли мене.

— А я б на твоєму місці їх послухала, — дівчина глянула на мене своїми карими очима. — Не усім випадає такий шанс. Мало того, що столиця, так ще й найвідоміший коледж країни.

— Але він приватний, — сказала я. — Відповідно можна забути про вступ на бюджет і стипендію.

— Якби у моїх батьків були такі можливості, як у твоїх, то я б навіть на хвилинку не засумнівалася.

— Просто мені хочеться займатися тим, що подобається. Хіба не це найголовніше в житті? Потрібно отримувати задоволення від того, що ти робиш, а не працювати, аби було за що жити.

— Можливо, ти маєш рацію, — Юля витягнула свій телефон. — Зробимо фото на фоні цього заходу сонця.

— Ага, — я кивнула та усміхнулася. — Сьогодні він по-особливому гарний.

— Такого червоно-малинового відтінку, — сказала дівчина та почала робити селфі. — Давно не було такого красивого заходу.

— Справді, — я задумано подивилася на небо, а всередині чомусь з'явилося не надто хороше передчуття.

Коли ми підійшли до мого будинку, я попрощалася з Юлею, а тоді зайшла у двір. На мене одразу ж накинувся мій собака Доккі. Я присіла біля нього та почала водити рукою по його приємній шерсті. Обожнюю тварин, бо інколи вони бувають ще кращими за людей. Доккі задоволено висунув свого язика, а тоді почав крутитися навколо мене.

— Що з тобою? — засміялася я. — Хочеш гратися? Тримай!

Я взяла невеличкий м'ячик, що стояв біля воріт і кинула його. Собака одразу ж побіг за ним, а потім повністю зосередився на м'ячі. Я ж попрямувала до входу в будинок. Зайшовши всередину, одразу зняла свої сандалі та поклала сумку з речами на тумбочку.

— Лоліто, нарешті ти прийшла, — стурбовано сказала мама, а вираз її обличчя був жахливим.

— Що таке? — спитала я. — Щ-щось сталося?

— Настя… — ледве вимовила мама, а в її очах заблищати сльози. — Вона… Її не стало.

— Це неправда, — я похитала головою. — Цього не може бути. Ти брешеш!

— Ні, Лолочко, на жаль… — мама почала плакати, а я від шоку ледь не впала, тому сперлася спиною до стіни.

— Хіба таке може бути? Ми ж з нею тільки вчора розмовляли телефоном. Як це сталося? Як?

— Вона сама… — мама глибоко вдихнула. — Я не можу цього говорити.

— Ні, — сказала я та почала плакати. — Вона не могла таке зробити. Настя була щасливою дівчиною, і це просто неможливо.

— Ми теж не хотіли в це вірити, але Таня пів години тому подзвонила вся в сльозах, — почала мама.

— Випий води, — заговорив тато та подав їй склянку. — Я туди дав трохи заспокійливих.

Батько поклав руки мамі на плечі та відвів її у вітальню. Я ж просто сповзала по стіні на підлогу та почала плакати. Мені не хотілося вірити, що це все сталося насправді. Невже дівчина, яка раділа кожній хвилині свого життя та насолоджувалася ним могла таке вчинити? Вона ж завжди була такою радісною та веселою. Я похитала головою, бо вже почала думати про неї в минулому часі. Так не повинно бути, і зараз я прокинуся, а це все виявиться жахливим сном.

— Доню, — тато присів біля мене та взяв мене за обидві руки, — ти повинна це прийняти. На жаль, така правда. Коли нам повідомили про цю ситуацію, то ми теж не могли повірити. Все-таки, Настя не лише твоя двоюрідна сестра, але й хрещениця твоєї мами.

— Як вона могла таке зробити? — прошепотіла я. — Як?

— Поки ніхто не знає причини, — тато важко видихнув. — Ти повинна взяти себе в руки.

— Можна я сьогодні буду спати з вами? — тихо спитала я, а тато просто кивнув.

Мені було дуже страшно вночі самій, ще й після такої новини. Руки сильно тремтіли, а сльози продовжували текти. Мені довелося випити заспокійливі, щоб хоч трішки полегшити свій стан та розвіяти думки. Я досі не могла повірити, що цей жах відбувається насправді.

Два дні потому…

Я сиділа в кімнаті Насті та просто дивилася на її речі. Здавалося, що я вже виплакала всі сльози. Годину тому тіло дівчини опинилося в сирій землі, а ніхто досі не міг повірити в це. З нею ми дружили з самого дитинства і вона була мені найближчою людиною, хоч і на два роки старшою. Вона завжди дуже добре вчилися і мріяла жити в столиці. Так і сталося, адже дівчина вступила в той клятий приватний економічний коледж. Чомусь я впевнена, що причина її гріха ховається саме там. Настя вже закінчила другий курс та декілька днів тому говорила мені, що готується до третього, але… Вона більше ніколи не повернеться туди.
Тітка Таня та дядько Богдан трималися з останніх сил, адже змиритися з втратою рідної доньки — це дуже складно. Можливо, вони навіть відчувають якийсь сором за такий вчинок дівчини, адже не змогли помітити її переживань. Та що ж спонукало Настю зробити таке? Не знає ніхто...
Я підійшла до стола та знову відчула на очах сльози, коли побачила на ньому нашу з нею фотографію в рамці. Взявши її в руки, я вдивлялася в усміхнене обличчя Насті. Її темні кучері розвіювалися на вітрі, а усмішка була такою щирою, що навіть мені зараз захотілося усміхнутися. В один момент з'явилося бажання переглянути наші з нею фото, тому я вирішила пошукати в комоді альбом. В одній з нижніх шухляд я його знайшла, але мою увагу привернуло не це. Здавалося, ніби щось заважало мені нормально відсувати шухляди. Коли я просунула під одну з них руку, то відчула, що щось там є. Точніше, якийсь зошит був приклеєний скотчем до нижньої шухляди. Витягнувши досить товстий рожевий блокнот, якого я раніше не бачила, сіла на ліжко та відкрила на першій сторінці: