47.1

На блідо-синьому полотні вечірнього неба жевріли поруч дві золотисті зірочки, які були схожі на чиїсь очі й дивилися на дівчину  осудливо.

– А хто про мене подумає? –  промовила, звертаючись до них, Діна і рішуче попрямувала до своїх кімнат.

Вона трохи поїла і випила сік.

Потім прийняла ванну, використавши ароматичну суміш.

Вимила волосся, ретельно висушила його  за допомогою м’якої  щітки. 

Готувалася, як до найважливішого побачення у своєму житті.

Сутінки  густо обліплювали  сад.  Дерева повільно ворушили гілками, немов ліниво від чогось відмахувались.

І  все  навколо було таким  урочисто-спокійним, величним, безтурботним…

Добрий знак!

Діна оголеною стала перед дзеркалом. 

Трохи помилувалася на своє відображення, потім  спробувала  надати обличчю приречено-переляканого виразу. Вийшло дуже навіть достовірно. 

Не дарма ж взяла кілька уроків акторської майстерності! Була впевнена, що в майбутньому стане в пригоді. 

Діна  погасила всі свічки, залишивши лише одну, поруч із узголів'ям, і лягла, не обтяжуючи себе одягом  для сну.  

Спати, зрозуміло, не збиралася.

Заплющила очі, слухаючи повільні удари серця.

Зрідка до слуху долинали обережні кроки. Слуги? Охорона?

Очікуючи слушного моменту, Діна задрімала, але потім різко прокинулася.  Сіла на ліжку...

Тепер час! 

Вона з силою пощипала обличчя, щоб воно спалахнуло,  розтріпала волосся, а потім голосно, несамовито  завищала. 

Навмисно захлинулася криком, немов від жаху, і завищала ще голосніше.

Розрахунок виявився вірним.   

Будинок миттєво ожив, заворушився.  І за мить до її  спальні  увірвалися стражники.

Дівчина  сиділа на ліжку, кутаючись у покривало, із застиглим обличчям і переляканим поглядом. Вона уся тряслася,   тремтячим пальцем тикала кудись у віддалений кут кімнати.

–  Там... там...

Стражники кинулися, куди вказувала дівчина, але  у кутку нікого не було.

У дверях з'явився Айвел:  без сорочки, в одних штанях і босоніж.

Серце Діни підстрибнуло від радості. 

Вийшло! Він прийшов. Теперь треба  позбутися охорони, а самого його утримати в кімнаті.

–  Ніякої загрози,  –  тихо доповів  йому один із стражників. 

–  А що тут, взагалі,  сталося? – запитав Айвел, оглядаючи дівчину.

Діна так увійшла в роль, що її почало лихоманити  з голови до ніг.

–  Я... прокинулася, –   вона  судомно  схлипнула і на мить закрила обличчя руками, немов від сильного переживання, –  а там у кутку тінь...

– Тінь?

–  Так! Величезна. Поглянула на мене, а потім відліпилася від стіни й почала наближатися… Очі горіли червоним… Я дуже злякалася,  – белькотіла  вона, схлипуючи, задихаючись.

–  Може і  була,  але  тепер її немає! – відповів Айвел.

–  А якщо повернеться? –  пискнула Діна.

–  То нехай охорона залишиться зовні й у сусідній кімнаті.

–  Ні,  охорона не потрібна...

–  Чому?

–  Я їм не довіряю. Я тільки тобі довіряю, –  сказала Діна, піднявши на Айвела очі з чорними віями, злиплими від сліз, –  Мені дуже страшно...

Вона  постаралася вкласти в цей погляд усю пристрасть, усю ніжність, на які тільки була здатна.

Утім, прикидатися майже не довелося.

Айвел гарний, у нього чудове тіло.  Головне  –   заманити у свої тенети, а решта – справа техніки.

– То чого ж ти хочеш?

–  Залишся зі мною, поки я не засну, – сором'язливо пролепетала Діна.

Айвел жестом відпустив охоронців.

Тільки-но вони вийшли, як Діна глибоко зітхнула і, наче ненароком,  трохи  впустила покривало, наполовину оголивши груди.

–  Може, ця тінь тобі просто примарилась? –  запитав Айвел.

Діна невиразно похитала головою і, гублячи гіркі сльози, заговорила повільно, з приглушеною пристрастю: 

–  Я не знаю...  Може, й примарилась... У мене нерви  зовсім розхиталися… Після викрадення Таїс... Тобі здалося, що я байдужа, але це –  не правда!  Я ж  вмираю від хвилювання.

І голос її знову затремтів.

Вона хотіла, щоб Айвел підійшов до неї і сів поруч на ліжко.

Але Айвел не поспішав, продовжував стояти біля вікна.   

І вираз його обличчя залишався непроникним.