Глава 12 Темне полум'я

Король Елвіл повільно рухався  лісом. 

Сьогодні він вирушив на свою звичайну  прогулянку пішки і трохи раніше, ніж зазвичай.  

Повертатися додому не було жодного бажання. Хотілося, щоб ранок ніколи не настав.

Але, як на зле, десь за деревами вже блимав білястий туман – провісник першого сонячного променя.

Елвіл  прислухався до шелесту листя під ногами.

Він,  як і всякий ельф, умів рухатися безшумно, але зараз йому хотілося слухати ті шерехи. Щоб заглушити власні думки. 

Ні, думки  не були занадто похмурими. Розмірковувати про благо Дольвена –  його прямий обов'язок. Попри те, що такі  роздуми часом стомлюювали,   навівали нудьгу. 

Листя шепотіло  вкрадливо і похмуро.

Та Елвіл вже давно перестав слухати ліс. 

Дерева, трава, квіти говорять багато, але відшукати в їхніх словах якийсь сенс – майже неможливо.

Вони  навіть на конкретні запитання відповідають плутано і туманно, і щоб отримати дійсно  цінну відповідь, потрібно вдаватися до магії.

Але шерех листя – це  інше. Він  тріпотливий, таємничий. 

Листя – мертва енергія, вона не має мови, та Елвілу завжди   здавалося, ніби  листя шепоче про щось давнє і, напевно, дуже важливе.

Про що?  Залишається лише здогадуватися...

Мрійливий настрій  короля перервав легкий, невиразний шум,  який  доносився з боку Дольвена. До міста далеченько, але в ельфів чудовий слух.

Елвіл нашорошився, інстинктивно торкнувся пальцями  руків’я кинджала, який дрімав у піхвах на поясі,    і  всміхнувся про себе.

Яка може бути небезпека? Дольвен –  тихе, спокійне місце.

Тільки шум не вщухав, навпаки, посилювався. Елвіл зрозумів – хтось мчить  по лісу  скаженим  чвалом.  

Ельфи так не їздять.  Під сідлом ельфа кінь рухається струнким, гнучким  кроком. А тут  –  шалена скачка...

І, на додачу,  цей плутаний стукіт копит належав його жеребцеві – Ясеню, на якого ніхто, крім нього самого, не наважувався сідати. 

І за мить Елвіл  побачив всю картину.

Жеребець мчав вперед, незважаючи на перешкоди, ламаючи кущі і низькі гілки. Очі його налилися кров'ю від люті, у широко роздутих ніздрях палахкотів вогонь.

Щось дрібне, незрозуміле, щосили вчепилося в його  міцний загривок, з'їжджаючи то на один бік, то на інший, з неймовірними труднощами балансуючи на кінській спині.

Грива Ясеня вилася на скаку рудим полум'ям.

І інше полум'я змішувалося з нею, перепліталося палаючими пасмами: темне, шовковисте...

Дівчина! З перекошеним від страху обличчям, з  благаючими про допомогу очима. З волоссям, яке летіло   у струменях вітру. У дивному одязі...

Елвіл зробив крок назустріч.  Став на шляху. 

Ясень  шарахнувся  вбік. 

Елвіл     впевнено  схопив його за жмут  гриви, миттєво намотав цей жмут  на зап'ястя.

Жеребець страшно заіржав, зметнувся на диби,  вдаряючи повітря сильними, витонченими копитами. 

Вершниця скрикнула, покотилася, розкинувши руки, і ниць звалилася на щільну підстилку з червоно-зелених мохів і папоротей.  

Ясень опустився на ноги і  миттєво  заспокоївся, відчувши, нарешті, руку хазяїна.  Тільки продовжував обурено здригатися всім своїм великим тілом, косячи божевільним оком у бік дівчини, що лежала нерухомо, ніби кажучи:  Погляньте-но на цю малявку! Насмілилася панувати над такою потужною і незалежною силою!

– Ціла? – запитав Елвіл,  схиляючись   до дівчини.

– Начебто, – відповіла Таїс, стукаючи зубами.

Перед очима все ще скакали чорні кістяки дерев, перемішані зі спалахами страху, і в сіренькій досвітній каламуті їй здалося, що над нею схилився Аівір.

Пронизливі зелені очі мерехтіли, відбивали світло.

На затіненому обличчі вони більше скидалися на тунелі, що затягували  її  у дивний світ чорно-зеленого мороку.

– Щоб ти згинув у багнюці… – прошепотіла Таїс.

Брати вилетіли з-за дерев і осадили коней. 

Зістрибнули на землю.

– Що з нею? – вигукнув Аівір  навіть не привітавшись з королем, як годиться.