Глава 22

Сидячи серед звичних нюху трав, я напружено вдивлялася у вікна Адріана. Час від часу хлопець виходив на вулицю - то з книгою, то з чашкою чаю. Поки я вирішила не викривати те, що слідкую за ним, хоча й тілом тварини, хто знає, можливо йому відомо куди більше ніж я надіюся.

Вітер ледь тривожив рослини, загалом все шептало про наближення дощу : притихла сонна природа, прибаюкувала колисковою шелестючого листя; низькі, важкі хмари, знижували тиск підбурюючи бажання заснути; а маленькі павучки невдоволено покидали свою роботу, спускаючись до низу, аби заховатися у нірках. Сьогодні все по осінньому. Я ліниво позіхнула, з рота донісся неприємний запах.

Фуу, ну і сморід, потрібно негайно пожувати якусь ароматну траву. На очі першою трапила меліса, звісно, вона не дуже мені смакує, але перебити цей сором потрібно негайно.
Жуючи рослину, яка чимось подібна до м’яти, та все ж відмінна лимонною свіжістю, вона по цитриновому пощипувала язик. Прим’явши лапками м’якеньку травичку, вмостившись, я потягнулася. І що я очікую тут побачити? Все-таки, це виглядає як вигадка. Я вже тут з обідньої пори, з того моменту, коли Раф зжалившись відпустив, й досі не помітила нічого незвичайного, тихе смотнє життя.

Звернувшись калачиком, вкладаючи носа у теплий хвіст, було важко не помітити що значно похолоднішало. Точно буде дощ, відчуваю нюхом, як з півночі віє вологою. Необхідно напрошуватися до друга у гості.

Зачекавши ще якийсь час, з надією, що я побачу щось незвичне, я діждалася перших капель, які великими та голосними слідами розбивалися об траву та землю. Адріан сидів на терасі, й спостерігав за дощовим балетом.

Непомітно для людського тіла, я шмигнула по дерев’яних дошках, які зрадливо заскрипіли. Хлопець ніяк не відреагував на звук, певно, шум дощу полонив його думки. Намагаючись не налякати, я повільно протягнулася у щілину між його ногами, сівши поміж литками.

- Привіт, - тихо шелеснув самими губами хлопець. Я підняла голову і зустріла погляд чорних очей. Виражена блідість, натякала, що справи у нього нікудишні. Він приїхав сюди помирати?
Дощ розійшовся, а з вулиці почало віяти безупинною вологою. Ми заховалися у хату. Я вмостилася на старенькому ліжку, застелене ще старим колючим покривалом.

Хлопець дуже мерзнув, певний час поки ми сиділи на вулиці, він взяв мене на руки, аби зігріти них теплою шерстю. Та оскільки дощ розходився і відповідно холод теж, котячого тепла йому ставало замало. Тож аби якось врятувати ситуацію, Адрій спробував розпалити грубку.
Очевидно, бабуся померла багато років тому, бо грубка променіла безліччю виблискуючих щілин, через які нескінченно сочився дим. Сівши на землі біля дверей, де гуляв протяг, я вдихала подихи свіжого повітря, які розбавляли цю чадну камеру.

Бідолашний хлопчисько, так втомився всіма цими діями, що провітривши ледь нагріту кімнатку, безпам’ятно провалився у сон. І це без вечері! Хай тільки спробує, хоча б ще раз, покрутити носом на мої старання готувати.

Глибока ніч, залягла безшумним серпанком темряви, навіть безсоромні миші не наважувались порушити сон хворого хлопця. Лежачи в нього на ногах, я намагалася хоч якось додатково, зігріти довге й худе тіло, яке ховалося під бабиною периною.
За певний час, мені смертельно необхідно стало розім'ятися, тож я зухвало вирішила обстежити як він живе. Речі навколо видавалися незвично великими, інше тіло сприймає все по іншому, я потягнулася.

Припилені каструлі та сковорідки, свідчили про вкрай рідке куховаріння, неприскіплива охайність говорила, що він слідкує за порядком по стану здоров'я. Хоча тоді коли він косив траву, стан його самопочуття було куди ліпше та живіше.

День витрачений на марно. Я незадоволено закотила очі й від неочікуваності, підскочила – пара зелених очей дивилася на мене через вікно. Рожево-молочний хвіст розпушився так, ніби його вдарило струмом, серце вдвічі прискорило темп, а адреналін вдарив по голові загостренням реакцій.

Випрямивши спину, покидаючи погрозливу позу я тихенько заскочила на вікно й очікувально втупилася в Рафа. Він мовчав.
«Чого тобі?» - махнула я головою. Вібриси над очима легенько заколивалися, кіт ледь скривив ліву щоку.
«Перевіряю чи все добре.» - Не дивлячись на мене відповів він, спрямувавши погляд мені за спину - на Андріана.
«Ревнуєш?» -Хитро усміхнувшись, я лизнула ліву лапку, там де був шрам. Рижий закотив очі, й поглянув на мене так ніби я втратила розум, та перевівши зір на шрам, тихо розчинився в темряві.

Дивна він істота, чому хвилюватися, це ж простий хворобливий хлопчисько. Зіскочивши з підвіконня, я забралася назад на колюче покривало, й вмостилася коло довгих блідих пальців. Рука виглядала безжиттєвою, хоч і віяла теплом. Вклавши свою мордочку в долоню, я вдихала запах тіла, який викликав легкий трепет у котячому тілі. Я відігнала від себе думки про далекі почуття. Я тут не для цього. Краще вирішити: залишатися тут ще завтра – чи все-таки, немає потреби? Підібговбашви під себе лапки, під цими роздумами я поринула у сон.

Зранку я швиденько випросилася на вулицю і побігла додому. Не зустріти в будинку Рафаїла, виявилося справжнім квестом, з яким я практично справилася. Однак, перед моїм виходом з дому, рудий обдарував мене зневажливо-скептичним поглядом.

Покинувши територію прямої загрози зустрічей з Рафаїлом, я направилася в місто по смаколики. В дома не було нічого гідного, а зготувати я була не в змозі, через очевидні причини.
Першим пунктом була пекарня – смачна випічка ароматно закликала до апетитного обіду, далі супермаркет – невеличкий кошичок ласих продуктів першої необхідності, зібрано. Наступне – ринок зі свіжими овочами та фруктами. Загалом до Андріана я тягнула пристойних розмірів ранець та пакет.
Одягнена дещо не по погоді, чорний одяг підсилював паркість дня, волога підійматися у гору, формуючи нову хмару, яка згодом повертатиме каплі води назад у землю. Широка футболка затріпотіла на легкому вітерці, а мокре чоло обдало приємною прохолодою.