Глава 21

Я думала. Думала довго. Багато.
Мою увагу привернув звук годинника – специфічний цокіт електронного приладу, сповістив про десяту ранку. Я підвелася з-за робочого стола та розсунула штори. Природа тонула у щоденних клопотах.

Прокинулася десь біля шостої, глибокий сон покинув ще коло четвертої. Я довго крутилася у ліжку, як і думки в моїй голові. Всі ці моменти, що виникали, утворювали пазли, які ніяк не бажали стикатися.
Вчорашній різкий негатив Рафа щодо Андріана, кричав про те - що вони знайомі. Не знаю, яким чином – але це однозначно факт. Та чи знає другий, правду про першого, й за одно – про мене? Тому, що його слова при останній зустрічі, насторожують…

« Ти завше можеш бути зі мною щирою і не боятися казати правди». «Адже я такий як і ти». Що він мав на увазі – такий як я? Він не перекочувальник, я б відразу здогадалася, як це було і з рудим, більше того я приходила до нього в тілі тварини.

Еврика! Я навідаюся до нього котом і прослідкувавши, відкрию таємниці, які приховує цей молодик. Це єдиний мій шанс, поки не повернулися батьки. Але як здихатися рудого?
В пам’яті визирнула згадка про жахливу рану, яка залишила після себе блідий шрам на лівій руці. Повторювати знову цю історію я не хочу, але навіщо він на мене тоді напав? Я так і не почула вибачень чи чогось такого, що б пояснило цю подію. «Поки не можу сказати правди».
Я зосередженими круговими рухами, активно потерла очі. Важко. Ніхто не хоче казати правди.

Завібрував телефон. Мама.
- Алло?
- Привіт Ес, як ви там? – Батьки давненько не телефонували, напевне, останнє це було коли повідомили, що продовжать відпустку. Скорочення Ес, теж не свідчило нічого хорошого, мама була чимось стурбована. Завжди, коли в дома виникали якісь проблеми, мама кликала мене Ес. Есфірка – я надто рідко, чула від неї у своєму житті.
- Нормально, а ви?
- Післязавтра додому, Ольги ще немає? – Невже неї тільки за два тижні захвилювало те, що ми увесь час були на одинці?
- Немає.
- Хм, значить проєкт затягнувся ще на трохи. – В мене відпала щелепа. Ній байдуже. Мамі абсолютно байдуже де я і з ким. Запала мовчанка.

Напевно, ми той самий вид родини, що є близькими тільки по крові та обов’язках, які маємо виконувати одна перед одною. Домашні справи – навчання, догляд за мною – допомога по дому. Проблеми? Мама вирішує їх тільки з батьком. Посвариться з ним? Ну тоді я могла стати трохи ближчою, та це не завжди.
Тяжкий її видих зніяковіння привів мене в реальність, Даміра не мала про що поговорити, а мовчали ми задовго.

- Як там тато? – Запитала я, напевне, єдине що мене могло цікавити.
- Втомився, ємм… - знову момент незручності, - ну як тато, хоче вже додому. – Засміялася мама, ухиляючись від конкретної відповіді й заговорюючи зуби нудотно-солодким тоном. Очевидно, що тут щось не так.
- То хай їде додому, - байдуже видихнула я, й відкинулася на кріслі.
- Я ж сказала, що післязавтра ми вже їдемо…
- От і чудово, мені потрібно йти, папа – Я вибила, перериваючи мамине роздратування. Значить в мене є сьогодні-завтра, щоб простежити за Адрієм. Що робити з рудим?

Я ввімкнула музику і закрила очі, закинувши ноги на стіл, погойдуючись у сторони, медитувала розмислюючи – як його обхитрити та здихатися.
У двері постукали. Не пройшло й пів року...

- Відчинено. — Гукнула я, не відкриваючи очі. Мені було соромно за те що я вчора, втекла від розмови. І за те, що я від одного - побігла відразу до іншого. Та з іншої сторони – у мене не було вибору, та і я нікому нічого не обіцяла, моє серце належить, поки, тільки мені.
- Йдеш снідати? – Буденно запитав Рафаїл. Сніданок? Живіт неприємно запекло. Я давно прокинулася, і мій шлунок терпляче очікував на чергову порцію праці.
- А що снідати?
- Млинці з маком підійдуть?
- Тааак. – Замислено протягнула я, та це не цілком те - чого хочу. – А ти каву вже зробив? – Раф кивнув. – А у нас є щось ситніше? Хочу м’яса, є вчорашні грудки? – Напевне, йому злестили мої слова, адже той по-котячому хитро примружився та угукнув. Не довго думаючи, я підвелася й рушила за хлопцем.

Наминаючи вже другий шмат м’яса, зеленоокий з серйозністю поцікавився чи не приготувати мені ще щось. Апетит зріс, напевно скоро новий цикл.
Розмова ніяк не зав’язувалася, точніше її ніхто не починав. Скрипіли ножі та виделки, шурхотіли стільці та чавкалася їжа, але ніхто з нас не говорив про щось буденне, як це було раніше. Певно я все ж його образила. Ймовірно, Раф насправді хвилювався за мене, але це ж рудий жевжик…

- Раф, поясни, чому ти напав на мене при найпершій зустрічі? – Серйозно запитала я, відразу після того, як проковтнула черговий шмат м’яса. Звісно, не довго мислячи над питанням, бо тоді б не наважилася його озвучити.
На мить Рафаїл завмер, з піднятою чашкою коло, постійно, малинових губ. Та оговтавшись від неочікуваності, повільно опустив руку, звільняючи її від філіжанки, й пильно поглянув мені у вічі.
- З ким ти була вчора? – Це прозвучало як виклик, а сам його вигляд випромінював абсолютний скептицизм.
- З другом. – З твердою впевненістю відрізала я, мені нічого боятися – я можу говорити правду. Рудий тільки єхидно хмикнув, поколихуючи чорну рідину у чашці. Що це за реакція?
- Чому. Ти. Напав. На. Мене? – Вимогливо потребувала я, розділяючи кожне слово. Він або відповість зараз, або нехай котиться до дідька, і я зі спокійною душею піду на ночівлю до Андріана не вигадуючи дурних небилиць.
- Припустимо, спутав запах, - гіркою зневагою приснув Раф, байдужий погляд із-під темно-мідних вій, випромінював холод. Підвівшись, він почав прибирати за собою, не звертаючи на мене ніякої уваги.

- Тоді це все пояснює, - видушила я з себе, абсолютно нічого не розуміючи, але цей холод в перемішку з відвертою неприязню пояснювали, що все що між нами відбувалося – формальність, - тоді добре, я піду якщо ти не проти, в мене є плани на ці два дні, зустрінемось десь там…колись. – Я розгублено усміхнулася, утішаючись тим, що можу втекти від давлючої напруги.
- Але ночуєш ти в дома, - безпристрасно відізвався рудий.
- Що?!
- Що чула.
- Слухай Раф, - я підійшла до нього впритул, забувши про манери та зніяковіння, - часу до приїзду батьків малувато, і я хочу дещо зробити, поки вони не повернулися, я розумію, що на тобі відповідальність за мене і все це, проста формальність, але, будь ласка, не заважай. – Я була змушена запнутися, адже його різкий вправний рух, відсунув мене до кута кухні, заблокувавши можливість втечі. Ще на початку мого звернення, було помітно, що він намагався тримати себе в руках, та напевне я добряче допекла і він не стримався.