Глава 30

Мія чекала дзвінка Сашка весь наступний день. Та дзвінка так і не було. Вона не випускала мобільний з рук, щоб не проґавити такий очікуваний дзвінок. Але він не передзвонив ні цього дня, ні наступного. Ні навіть через день. Ні через тиждень. Ще й коли вони гуляли з сином та Наталею по парку, подруга десь загубила свій мобільний. Пішли, купили новий. Наталя розповіла Мії, що на всяк випадок записала свій номер до телефону Сашка теж. То він міг подзвонити і їй, якщо не додзвониться Мії. І поки Мія з малим чекали її біля сервісного центру, ще була маленька надія. Та номер відновити не вдалося. Щось там не виходило. Тож пропав останній шанс, що Сашко подзвонить хоча б комусь із них.

- Не переймайся – заспокоювала її подруга – Всі вони козли.

- Так – погоджувалась із нею Мія – І все одно я ні про що не шкодую. Можливо це все на краще. Тепер я буду вважати себе вільною від усяких зобов’язань. І нарешті зможу розгледіти біля себе, дійсно хорошу людину.

Так умовляючи себе вона занурилась з головою в роботу. Вже і нові свята потрібно  організувати. Потім зустрічали Олю з чоловіком із відпустки. Замовлень було досить багато. Ще й дні народження, що замовляли дітворі, забирали багато часу. Та було вже набагато легше. Оля вийшла на роботу тому у Мії відпала потреба сидіти ще й вечорами дома за ноутом обробляючи замовлення. Цьому малий Сашко був дуже радий. Бо тепер мама проводила цей час із ним. Світлану, яка допомагала їй із Сашком, Мія взяла до себе нянею вже офіційно. Дівчина вчилась на педагогічному і їй був потрібен досвід роботи з дітьми. Артем все ж умовив Мію погодитись на проєкт з квестовими кімнатами. То ж вони тепер часто бачились, займаючись новим проєктом. Мія часто ловила на собі задумливі погляди чоловіка. Він завжди був поряд і допомагав. Але без нав’язувань. Так, поступово, він ставав все більш незамінним для Мії. Наталя теж постійно нахвалювала Артема перед нею. Кажучи, що вона просто не розуміє свого щастя. Хоча Мія і сама все більше звикала до його присутності.