9.1

Уляна

Тільки встигаю ввійти в будинок, як у коридорі стикаюся з тіткою Танею, нашою хатньою робітницею. Жестом показує мені мовчати та за руку тягне у бік підсобного приміщення, де зберігається інвентар для прибирання.

Насилу дочекавшись, коли за моєю спиною зачиняться двері, питаю у тітки Тані, що трапилося. Вона загадкова така, схвильована. І, очевидно, спеціально чекала, коли я попрощаюся з Ольховським і увійду до будинку.

– Я тобі зараз щось покажу, а ти просто дивись, – діставши з кишені фартуха мобільний, тітка Тетяна шукає щось у телефоні. Включає відеопрогравач, передає мобільний.

Перші секунди нічого не розумію. Кадр нестабільний, картинка змащена, на тлі чути голоси, але дихання хатньої робітниці чути ще голосніше.

– Що це? – Запитую, ще не розуміючи, що до чого.

– Просто дивись далі.

Справді, далі починається найцікавіше. Вже за кілька секунд на відео я впізнаю тітку Любу і стискаюсь вся, відчуваючи нереально напругу.

Придивляюся, намагаюся розглянути чоловіка на відео, але він повернутий спиною, до ладу не розглянути.

“Це має бути нещасний випадок”

"Цього разу, щоб все було без промаху"

“Дівча має померти, інакше ми всі опинимося за ґратами. Тобі ясно?

Голова йде кругом, ноги підкошуються. Щоб не впасти від крутих віражів, коли в голові суцільні гелікоптери, рукою хапаюся за стіну. Шукаю опору.

Дихання збите. Як жалюгідна рибка, що опинилася на суші, жадібно хапаю повітря ротом. Відчуваю критичну нестачу кисню. Таке зі мною вже було в дитинстві, коли хворіла на ларингіт: надихатися не могла, весь час здавалося, що ось-ось задихнуся. Але зараз я не хвора.

"Ти мене зрозумів, Богдане?",– доноситься до затуманеної свідомості. І звідки тільки сили беруться не зомліти?

Відео закінчується на тридцятій секунді. Тремтячими руками передаю мобільний тітці Тані.

Тільки й можу видавити з себе:

– Звідки це у вас?

– Тс-с-с… – прикладає палець до губ, мабуть, я запитала дуже голосно. І пошепки продовжує: – Я його випадково зняла. Прибиралася в спальні твоєї тітки, почула шум і сховалась у шафі. Не знаю, чому так зробила, чогось злякалася. А до спальні увійшла Любов Юріївна з чоловіком, почали розмовляти. Поки я зрозуміла, що до чого. Поки дістала телефон. Але головне – встигла зняти. Ти в небезпеці, дитинко. Твоя тітка тебе погубить.

– А що за чоловік на відео? Це Ольховський? – виривається з мене чужий, льодовий голос, сповнений страху.

– Не знаю, я не бачила його обличчя. Він мовчав усю дорогу, говорила Люба. Вона була незадоволена, така зла.

Видихнувши, на мить заплющую очі. Інтуїтивно спиною притискаюсь до стіни. Намагаюся переварити, що тільки-но дізналася. Але критичне мислення відмовляється аналізувати. Я ніби у прострації знаходжуся, коли психіка намагається все заперечувати.

– Ви можете скинути мені це відео на віртуальну хмару? – прошу хатню робітницю, але вона не розуміє, що я від неї хочу. І тоді мені доводиться зробити все самою.

За кілька хвилин виходжу з підсобки. Озираюся тривожно. Серце у грудях стрибає на підвищеній швидкості. По крові розноситься викид адреналіну. Мені реально страшно, паніка по кожній секунді, що наростає.

Цілком не контролюючи свій стан, піднімаюся сходами на другий поверх. Входжу до спальні, одразу ж замикаюся на замок. Згадую усі деталі відео. Намагаюся скласти в голові пазл, але не складаються всі деталі у цільну картинку.

Тітка Люба хоче мене вбити! Це просто немислимо!