3.1

Богдан

Щойно відчинені двері з гуркотом ударяються об стіну.

– Богдане Олексійовичу, я казала, що до вас не можна, – тараторить секретар.

Відірвавши погляд від монітора комп'ютера, я дивлюся на розлюченого Скорікова.

– Пішла геть, – рикнувши на секретаря, Ігор Іванович виштовхує перелякану дівчину за двері.

– Щось трапилося, Ігорю Івановичу? – я тільки встигаю запитати, як ця махіна під два метри на зріст подолала відстань, що розділяє нас, і тепер жахливо нависає наді мною наче справжня скеля.

– Сталося! Мерзотник, – схопивши за грудки, Ігор Іванович силоміць піднімає мене з крісла і вкарбовує свій важкий кулак під дих.

Я згортаюсь в дугу. Біль до яскравих зірочок у власних очах.

– Що ж ви, тварюки, робите? У в'язницю захотіли? То я вам це швидко влаштую! І моліться, щоб там вижили разом зі своєю сестрою.

Я туго розумію в цей момент. Всі думки зосереджені на переживаннях: чи не зламав цей придурок мені ребра – дуже гострий біль.

Діставши з мінібару почату пляшку з віскаря, Скоріков починає глушити алкоголь прямо з пляшки. Я дивлюся на нього краєм ока, сподіваючись, що цього мужика трохи попустить. Не розумію, що на нього найшло і до того ж тут моя сестра, але про це краще поки що не питати. Нехай заспокоїться.

– Що тобі не вистачає, щеня? Я ж все для тебе робив! На блюдечку приніс із блакитною облямівкою. Сестру твою вбивцю влаштував у пристойний університет. Контору допоміг тобі цю відчинити. Мало, так? Вирішив позбутися дитини, щоб не одружитися? Який ти гондон!

– У сенсі вбивця? – дивуюся я. – Ви про що зараз, Ігорю Івановичу?

– Ось тільки не треба прикидатися, убогий! Відеокамера у кафе, де Уляна сиділа з твоєю сестрою, все зафіксувала. Це кримінальщина, придурок. Ти розумієш? І моліться богу, щоб удалося зберегти вагітність, інакше до в'язниці ви не доживете! Я вас у порошок зітру власними руками, – стиснувши пальці в кулак, Скоріков весь зеленіє від злості, а в мене холодний піт скочується по спині.

Що-о-о?

Уля бачилася з Лесею? В кафе?

Ігор Іванович іде так само раптово, як і з'явився. А я сиджу ще якийсь час на дивані, приходжу до тями. Серце очманіло стукає в грудях, а в голові візуалізуються картинки з недавнього минулого.

Мала паршивка! Вона таки це зробила!

"Треба спровокувати викидень", – сказала тоді Леся, але я й подумати не міг, що вона серйозно піде на таке.

Посидівши ще якийсь час на дивані, я відновлю звичний ритм серця. З думками збираюся. Хапаю піджак зі спинки крісла, мобільний з ключами від тачки згрібаю в кишеню штанів і виходжу з кабінету.

– Мене сьогодні не буде, – кажу секретареві, коли проходжу повз.

***

Приїхавши додому і не заставши там сестру, дзвоню їй на мобільний. Але гадина так і не піднімає слухавку.

Розлючений я згрібаю всі манатки сестри з полиць шафи. Запихаю в дорожні сумки та несу на вихід. Замовляю онлайн-квиток на автобус. Нехай валить додому, бачити її не можу.

Завантаживши сумки з речами сестри у багажник своєї машини, вирішую поїхати до університету. Заберу її прямо звідти та відвезу на автостанцію. Нехай тільки спробує опиратися – зітру її в порошок швидше ніж Скоріков.

Під університетом стою цілу годину, чекаючи на Лесю. Побачивши мене, Леся поспішає попрощатися зі своїми одногрупниками та прискорює крок, рухаючись мені назустріч.

– О, братику. На мене чекаєш? – дивується Леся, а я грубо хапаю її за руку та тягну до своєї машини. – Богдане, та що трапилося? Відпусти мене! Мені ж боляче.

– Закрийся, – холодно ціжу крізь зуби.

– А куди ти мене везеш?

– Додому поїдеш.

– Наш будинок в іншому боці, взагалі-то.

Ненадовго повернувши голову праворуч, я нагороджую сестрицю крижаним поглядом. Вона здригається, починає розуміти, що до чого.

– Ти до батьків повертаєшся, в село.

– Ну чому, Богдане? Якщо ти через ту дівку так розлютився, то я тебе не розумію. Я ж все це робила для тебе, братику.

Вдаривши по гальмах, я різко зупиняю машину. Злість, що накочує, застилає очі пеленою. Руки мимоволі стискаються в кулаках, але я намагаюсь триматися.

– Та хто тебе просив лізти в моє життя? Ти мало не вбила дитину! Уляна зараз у лікарні, лежить на збереженні вагітності. А проти тебе є докази. Відео із камер спостереження, де сиділи у кафе, вже передали поліції.

Проковтнувши грудку, що підкотила до горла, Леся дивиться на мене переляканими очима. Головою хитає, мовляв, такого не може бути.

– Я не сяду до в'язниці.

– Це вже не тобі вирішувати.

– Богданчику, миленький. Зроби, що-небудь, – вчепившись у мою руку трохи вище ліктя пальцями, Леся починає плакати, але мене по бую. Здається, ще сильніше злить. – Поговори з цією Уляною. Переконай її, що їй здалося. Я нічого їй не підсипала до чаю. Це все помилка, так.

Відштовхнувши від себе сестру, я провертаю ключ запалювання, запускаючи двигун.

– Помилка – це твоє бажання допомогти, коли тебе про це не просять. Ти лише життя мені ускладнила своєю допомогою.

– Але ж ти не хотів цієї дитини. Через нього ви з Мілою могли розлучитися. Я справді хотіла тобі допомогти.

– Помічниця довбана. Закрийся краще, поки я тебе по дорозі десь не прибив.