2 (7)

До Чотирьох Доріг Мінк дійти слідом не встиг. Як він і підозрював, амулети видихнулися раніше.

Тішило його в цій ситуації те, що він знаходився не в глухій частині лісу, в якій орієнтувався так собі — він більшу частину життя провів у степах і переїхав ближче до лісів, коли отримав пропозицію після закінчення контракту з армією піти працювати дізнавачем. Амулет остаточно розрядився, якраз, коли Мінк знаходився на стежці. І цією стежкою можна було навіть дійти. Кудись.

Як потім виявилося, до своєрідного перехрестя одразу із шести стежок різного ступеня утоптаності.

Постоявши на цьому перехресті і трохи подумавши, Мінк вирішив, що до міста має вести найвтоптаніша. Це логічно, начебто. А вона взяла й привела його на лісовий хутір із пасікою та розвішаними під навісом пучками корисних рослин. Хуторяни виявилися людьми добрими, вони Мінка напоїли, нагодували та навіть пояснили, як знайти місто.

А вже за кілька годин він дуже шкодував, що не попросив у них провідника, не безкоштовно, звичайно. Тому що в цьому лісі стежки дуже любили перетинатися, роздвоюватися, а то й розходитися своєрідною п'ятизубою виделкою.

Рішення повернутися на хутір і таки попросити провідника виявилося не найкращою ідеєю. Він знову примудрився помилитися зі стежкою і прийшов до малинника, в якому щось підозріло тріщало. З'ясовувати що саме, Мінку не хотілося, і він поспішив звідти забратися.

Невідомо, як довго він би ще блукав, якби його, диво якесь, не знайшли колеги. З рідного міста. Виявилося, вони, щоб заощадити пошукові амулети, весь цей час йшли його слідами, випрямляючи час від часу дорогу. Загубити знайому людину за такого способу практично неможливо, а коли Мінк почав блукати стежками, його й зовсім швиденько наздогнали, бо він примудрявся навіть повертатися власними слідами, не помічаючи цього.

А ще, серед колег були люди, які вміли знаходити потрібну стежку, і Мінк нарешті зміг видихнути, у впевненості, що тепер підозрілі перевертень і маг нікуди не подінуться. Особливо враховуючи те, що їх, напевно, вже спіймали дізнавачі з Чотирьох Доріг.

***

— Повторіть, — занудно попросив досить вгодований чоловік, який виявився магом-менталістом при дізнавальницькій управі Чотирьох Доріг. Менталіст з нього був такий собі, інакше він не працював би в цьому маленькому містечку, ну, або працював би на більш прибутковій роботі, але вловити брехню міг. Причому, з першого ж разу. Просто за правилами слід було провести кілька спроб.

— Мені дістався у спадок від прадіда амулет. Його мені мама передала, прадід був вигорілим, але досить освіченим, щоб знати, що через кілька поколінь дар повернеться, навіть якщо травма виявилася такою сильною, що його діти магію не успадкують. І, поки ми їхали через ліс, де можливість прибити випадкового перехожого близько до нуля, я експериментував з цим амулетом. Дивився, що можу за його допомогою зробити і як швидко. А то залишити інструкцію прадід якось забув.

— Зрозуміло, — з тугою сказав менталіст і щось покреслив на паперовому аркуші, який поклав на стіл перед початком опитування. — А мерців навіщо піднімали?

— Випадково, я відразу ж повернув їх назад, причому навіть опечатав, щоб знову випадково не встали. Там неподалік природна жила є. Слабка і не дуже близько, але, якщо в ній трапиться стрибок, усі ці кістки могли й без допомоги мага встати, — терпляче пояснив Вітар. А що йому ще лишалося робити? Якщо почати кричати про те, що поспішаєш, що все помилка і хтось там права не має, в результаті лише втратиш час. Той самий, за який хтось там підпише офіційний папір, хтось інший його запевнить, а хтось ще й втратити примудриться. Тим більше, приховувати Вітару не було чого. Право володіння змійкою вже перевірили.

— Випадково? — перепитав менталіст, подивився на Вірту, що скромно сиділа біля вікна, і знову почав черкати. Вітар навіть підозрював, що він її портрет малює.

— Так. Скарб шукали, — сказав хлопець.

— Скарб? — здивувався менталіст. — Звідки в нашому лісі скарб?

— Нізвідки. Просто у браслеті є плетіння, які допомагають знайти прихований під землею метал та витягнути його на поверхню. Ось я й спробував. А там кістки та залишки обладунку, причому кісткам вистачило залишкового імпульсу, щоб піднятися. Мабуть, від природної жили встигли перед цим насититися. А це, до речі, може означати, що десь у лісі є ще купа кісток, які готові полізти з ярів від найменшого чиха. Я б написав про це до найближчого відділення Ради, нехай надішлють фахівців.

Менталіст сумно зітхнув і сказав:

— Так і зробимо.

Потім ще трохи почиркав. Взяв бланк із купи, швидко його заповнив і віддав Вітару та Вірті на підпис та відбиток. Після чого втішив їх тим, що вони вільні. Але по глухих лісах краще поки нехай не їздять, раптом знадобиться щось уточнити, тоді буде краще, якщо поряд буде дізнавацька управа, в яку запросять для уточнення.

Вітар теж зітхнув, але сперечатися не став. Про свій подальший маршрут він уже розповів. Та й сумнівався, що у цій цікавій історії знадобиться щось уточнювати. Власне, дізнавачі Чотирьох Доріг настільки «увірували» в те, що їхнім лісом крадеться парочка страшних тьмапоклонників, що зупинивши цих тьмапоклонників на воротах міста і ввічливо попросили їх допомогти розібратися в одному непорозуміння.

Вони просто жили досить близько від клану перевертнів, щоб знати, наскільки «ніжно і ласкаво» перевертні обходяться з тьмапоклонниками, що затесалися в їх ряди. Загравання з пітьмою надто сильно і радикально впливає на розум перевертнів, причому навіть тих, кому не пощастило опинитися десь поблизу. Востаннє всією управою ховали в підвалі одного йолопа, бо добрі однокланівці хотіли найнатуральнішим чином вирвати йому руки лише за те, що він притяг до їхнього міста річ із земель колишніх Темних Королівств. Очищену начебто, але, як виявилося, здатну насилати кошмари.

А тут раптом парочка, яка піднімає мерців і при цьому їде до перевертнів. І дівчисько-перевертень, спокійне і врівноважене. Зі стандартним захисним шкільним амулетиком, який чогось грандіозного просто не переживе. Навіть не втомлена. Ну, які загравання з пітьмою за такого розкладу?