У коридорі службового корпусу було тихо і як завжди задушливо, лише з-за зачинених дверей де-не-де чувся сміх або бубоніння включених телевізорів. Я кинула погляд в бік душових – наче черги немає. Кілька разів видихнула, намагаючись змусити серце битися хоч трохи повільніше, і штовхнула двері нашої кімнати.
Марго вже встигла скинути підбори, розпустити волосся й зараз стояла посеред кімнати, намащуючи ноги зволожувальним кремом. Почувши шелест, вона повільно підвела голову й вигнула ідеально вищипану брову. У її очах горіла така бісівська цікавість, що мені миттєво схотілося розвернутися й вибігти назад.
– О-о-о... – розтягнула вона з глузливою посмішкою, оглядаючи мій мокрий вигляд. – Ну ти й даєш, Зоряно! Я гадала, ти в нас непорочна свята, вся така принципова й розбірлива... А ти тут, виявляється, часу даремно не гаєш!
– А ти, дивлюся, розклад моїх поцілунків ведеш? – хмикнула я, відкриваючи двері шафи у пошуках сухого одягу. Приховувати палаючі щоки було марно, тож я вирішила піти в атаку: – Довго шпигувала біля сходів?
– Та потрібно мені шпигувати! – Марго відклала крем для ніг і всміхнулася на всі тридцять два. – Я ходила на полювання! Але Рундик помітив і прогнав, мовляв, нема чого вештатися проміж гостей, навіть в презентабельному вигляді. Раптом впізнає хто. Ніби їм є до цього діло!
Рундик – погонялово нашого завідувача персоналом, мерзенний тип, який постійно тицяє у правила і слідкує, щоб ми не звабили нещасних довірливих мажорів. На його користь можу сказати, що сам до дівчат не чіпляється і будь-які натяки від хлопців теж присікає.
– Тож тобі повезло, що він вас не побачив, – додала Марго, забираючись до себе на другий поверх. – Уявляю, що було б! Рушник на підлозі, його долоня на твоїй шиї...
– Я вже повнолітня, – буркнула я.
– Я теж! Та хіба Рундика це хвилює? – закотила очі Марго. – Ну розказуй! Коли ви вже встигли познайомитися? Він же з тебе очей не зводив! Зоре, ви що, давно разом? І ти мені не сказала? Зізнавайся!
– Нічого ми не знайомі, – покачала я головою. – Хіба гріх поцілуватися з таким хлопцем? Сама з його м’язів вдень очей не зводила.
– Такі м’язи зводять з розуму дівчат, а потім кидають у пошуках інших, – на подив серйозно відповіла вона.
– З мільйонами це зробити ще легше, – натякнула я.
– Тому треба доводити до заміжжя, – повчально підняла палець в гору сусідка, змусивши мене пересмикнутися.
– Не треба мені заміжжя, я ще волі не встигла відчути. Що там, вода є?
– Я милася в гостьовій душовій на дитячому пляжі, там якраз нікого не було, – знизала сусідка плечима.
Розумію її, у нас вічно то з напором проблеми, особливо коли в головному корпусі працюють спа-джакузі і приватні басейни, то з температурою – вода йде ледь тепла, голову не помити. Жалітися сенсу немає: стандартна відповідь, мовляв, гості в пріоритеті.
– Піду щастя попитаю, – промовила я, повісивши на шию сухий рушник.
– Тобі хоч сподобалося? – подалася вперед Марго. – Хлопчина – таки вогонь. Мускули, погляд хижака... На один вечір я б від такого не відмовилася.
– Оце вже ні, Яніса не чіпай, він мій, – показала я їй язика. Марго в нас бойова, може і переключитися на хлопця, поки Каміль не звертає на неї уваги.
– Навряд чи його зарплата більша за нашу, тож прес і гарні очі на хліб не намажеш. Мені потрібен хтось рівня Каміля Гаєвського – щоб витягнув мене з цієї діри.
Вона примружила очі й додала з дражливою шпилькою:
– Хоча, судячи з того, як ти досі втриматися на ногах не можеш... цілується цей бідний хлопчик так, що про статки можна геть забути.
– А якщо Каміль цілується погано? Доведеться все життя ходити з помазаним хлібом, та без задоволення, – підділа я.
– Зате твердо стоячи на ногах, – знову тицьнула пальцем вгору сусідка.
– Ти не проти, якщо я вікно відкрию? Задуха, – наче між іншим промовила я.
– Комарів напустиш, – невдоволено буркнула вона.
– Гаразд, я митися! – і я поспішила у душову.
Черги досі не було, і зрозуміло чому: гаряча вода ледь бігла, напору зовсім не вистачало, мабуть десь у приватних СПА проходила якась вечірка мажорів. З великим трудом змивши сіль і промивши коси, я завернулася в рушник і рушила до своєї кімнати чотирнадцять.
Думки вилися суцільним вихром. Спекотні губи Яніса, його оксамитовий шепіт і ця клята фраза: «Не зачиняй вікно на ніч».
Кімната справді лишалася задушливою. Повітря після денної спеки застрягло між стінами, ніби в сауні.
Марго вже спала. Напівтемряву кімнати розрізала лише тонка смужка світла від вуличного ліхтаря, що пробивалася крізь листя пальми зовні.
Підсвітивши собі мобількою, я наблизилася до вікна, виглянула. З розчаруванням якийсь час розглядала пусту доріжку. Навпроти трохи далі стояв чоловічий корпус, але де в ньому вікна Яніса, я гадки не мала.
Все ж штовхнула пластикову стулку. Вона безшумно прочинилася, впускаючи всередину прохолодний нічний бриз, шелест морських хвиль і запах квітучих олеандрів.
Влігшись у ліжко, я натягнула простирадло до підборіддя й витріщилася в днище ліжка сусідки над собою. Серце калатало так гучно, що, здавалося, Марго от-от прокинеться й поскаржиться на цей гуркіт.
«Він не прийде. Це був просто флірт. Жаргон рятувальника. Просто спроба роздражнити мене», – переконувала я себе, притискаючи долоню до грудей.
Але погляд знову й знову повертався до темного прямокутника з трохи відчиненою стулкою.
Минуло хвилин двадцять. Дихання Марго стало рівним і глибоким – вона міцно заснула. У службовому дворику все остаточно затихло.
І саме в той момент, коли я вже майже змусила себе заплющити очі, на підвіконні без жодного звуку з'явилася темна тінь.
#32 в Молодіжна проза
#457 в Любовні романи
#211 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026