Сімона підійшла впритул. Тонкі, доглянуті пальці з бездоганним манікюром торкнулися мого підборіддя, піднімаючи моє обличчя до світла. Вона вдивлялася в мене з такою тугою, ніби оглядала сироту на вулиці.
– Боже, на кого ти схожа... – вона ніжно поправила ярличок на моїй вицвілій аніматорській футболці й змахнула уявну пилинку з мого плеча. – Спека, пил, ці жахливі шорти...
– Ця форма розроблена нашими дизайнерами для аніматорів, – знизала я плечима. – Вона синтетична і дуже парить...
– Вона гарна, а це головне! – відрізала Сімона. – Але ж ти не всі, ти наша донечка. Ти не маєш носити цю жахливу синтетику. Навіщо ти так із собою? Навіщо мучиш нас із батьком?
– Я не мучу, мамо, – я змусила себе виговорити ці слова, хоча горло стиснуло від знайомого, задушливого відчуття провини. – Я просто хочу жити власним життям.
– Власним життям? – Сімона сумно похитала головою, в її очах заблищали сльози. Вона дістала з брендової сумочки мереживну хустинку й злегка торкнулася куточків очей. – Люба моя, хіба ти вважаєш за життя оце приниження? Самостійність – це не збирати м'ячі за чужими дітьми. Мені вже соромно дивитися в очі подругам, які бачать, як донька Каріма носить рушники. Тато сьогодні знову не зміг піднятися з ліжка до обіду. Ти ж знаєш, як у нього стрибає тиск після того нападу... Він пів ночі просидів у кабінеті, переглядаючи твої дитячі альбоми. Він дав тобі своє прізвище, дав найкращу освіту, вклав у тебе душу... Як ти думаєш, що відчуває батько, коли дізнається, що його донька носить шезлонги й усміхається за копійки кожному перехожому?
– Ви самі відправили мене сюди, – тихо нагадала я, намагаючись тримати оборону.
– Ми відправили тебе сюди лише для того, щоб ти зняла рожеві окуляри! – лагідно, майже по-материнськи перебила мене Сімона, протягуючи руки й знову бережно хапаючи мої запечені на сонці долоні. Вона стиснула їх, і я відчула холод її діамантового перстня. – Світ поза нашим домом жорстокий, Зоряно. Люди підлі. Без нашого захисту тебе просто пережують і виплюнуть. Карім лише хоче бути спокійним за тебе.
– Забезпечивши моє майбутнє шлюбом із власним сином? – я подивилася їй прямо в очі. – Мамо, Каміль... він же не пропустить жодної спідниці, він шукає розваг. Та й ми з ним зведені брат і сестра! Я не кохаю його.
– Ох, Зоряночко... – Сімона прихилилася й тихо, пестливо прошепотіла мені прямо у вухо, а її пальці стиснули мої зап'ястя з раптовою, майже залізною силою: – Каміль – молодий, гарячий хлопець. Чоловіки, вони такі, розумієш? Вони невірні. Ми маємо це прийняти, це природа. Але поруч із розумною дружиною він швидко виросте. Якщо мудра жінка не вміє спускати деякі речі на гальмах і зайвий раз згладжувати кути, вона сама винна у своїх розбитих ілюзіях. А якщо вона занадто холодна, вперта і не вміє бути гнучкою, то звісно, він гулятиме!
Ну звісно! Це я винна, що вона виростила таке лайно! Та я не встигла навіть рота відкрити, Сімона продовжувала, геть не цікавлячись моєю думкою:
– Він любить тебе з дитинства, просто по-своєму. А кохання... справжня повага й прихильність приходять тоді, коли ти бачиш, що чоловік здатен забезпечити тобі комфорт і безпеку. Не будь дурненькою. Твоя бідна рідна мама, якби була жива, на колінах благала б тебе не відмовлятися від такої долі й не повертатися на дно. Ти ж не хочеш повторити її сумну долю?
Цей удар під дих був настільки точним і жорстоким, що з моїх легень миттєво вибило все повітря. Згадувати мою рідну маму...
– А коли Каміль повернувся вночі весь мокрий, із розбитим носом та травмою... – Сімона призупинилася й приклала хустинку до вуст, важко зітхнувши. – Боже, Зоряно, батька трохи грець не вхопив. Хіба можна бути такою жорстокою?
– Каміль сам винен, – я стиснула кулаки, відчуваючи, як щоки спалахують від обурення. – Він перейшов межу. І взагалі, я його в басейн не штовхала б, якби...
– Ох, дівчинко моя, ну навіщо ці дитячі виправдання? – м’яко, але з гіркою докорою перебила мене Сімона, сумно похитавши головою. – Ти ж знаєш, який він імпульсивний, навіщо ти його дражниш? Дівчина має вміти згладжувати кути, а ти його провокуєш, а потім робиш із себе жертву. Як ти могла штовхнути його, коли він був вразливий і не очікував цього! Втекти в темряву... Каміль же щиро хвилювався за тебе! Він кинувся тебе шукати, перечепився в темряві, вдарився об якісь двері... Ти хоч розумієш, як це виглядає з боку? Ти поводишся як вередливий підліток, а не як доросла дівчина з пристойної родини. Сама створюєш скандали на рівному місці, а потім звинувачуєш інших. Карім просидів біля нього з тонометром до самого ранку!
Сімона тим часом дістала з сумочки й непомітно вклала в кишеню моїх шортів невеликий пластиковий конверт.
– Тут картка. На дрібні витрати. Купи собі нормальний одяг, щоб не ганьбити нас перед людьми, і їжі, бо в їдальні для персоналу можна без шлунку залишитись. А я від тебе ще онуків хочу, – вона прихилилася й обережно поцілувала мене в щоку, залишивши важкий аромат парфуму на моїй шкірі. – Тато чекає на тебе в неділю. На день народження Каміля. Ми оголосимо про ваші заручини, і цей дурний експеримент нарешті закінчиться. Не розбивай батькові серце, Зоряно. Другого нападу він може просто не пережити.
Вона повернулася й граційно, не поспішаючи, покрокувала в бік головного корпусу.
А я залишилася стояти на розпеченій алеї, відчуваючи, як конверт у кишені тягне мене до землі, наче затягнута на шиї петля. Вони не залишили мені вибору. Вони намагалися загнати мене в клітку – погрозами, умовляннями, маніпуляціями...
Я притулилася спиною до прохолодної кам'яної стіни й заплющила очі, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. Хотілося витягнути той клятий конверт і викинути в смітник, але пальці не слухалися. Повітря розпеченою голкою застрягло в легенях, вимагаючи одного – втекти туди, де мене ніхто не дістане.
– Не наречений? Просто гість, який чіпляється? – пролунав над вухом тихий, трохи глузливий голос.
#33 в Молодіжна проза
#519 в Любовні романи
#235 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026