Розділ 7.

Сонячні промені лагідно торкаються мого обличчя, світять в очі, і, я розумію, що вже ранок. Ліниво потягуюсь, стягую з себе ковдру, і, поглянувши на годинник йду в ванну кімнату, щоб вмити заспане обличчя. 

Сьогодні субота, вихідний день. На пари йти не потрібно, але мені все одно якось не по собі. Майбутній захід, на який ми повинні з'явитися з Яворівським разом, з самого ранку починає стовбичити у моїх думках. Страшно. 

Накинувши на плечі тонкий блакитний халат на запах я неохоче виходжу з кімнати. В будинку, як завжди, дуже тихо і в мою голову закрадається думка, що Данило теж, мабуть, давно на роботі. В роботів, здається, вихідних немає.

А, ні. Є. 

Зазираю на кухню і одразу чіпляюся поглядом за фігуру Яворівського, який сидить за стійкою і мовчки п'є каву читаючи щось на планшеті. 

— Добрий ранок, — тихо вітаюся відчуваючи, як серце одразу починає прискорено гуркотіти у грудях.  

— Добрий ранок, Авроро, — Данило піднімає голову вгору і наші погляди на мить зустрічаються викликаючи в мене дурне хвилювання.

Я підходжу до стільниці, з шафки вгорі дістаю банку з кавою і кладу декілька ложок у турку. На Яворівського не дивлюся, але відчуваю, що він спостерігає за кожним моїм рухом. Хвилини збігають у повній мовчанці. Кава закипає. Вимикаю. Наливаю собі у горнятко, розвертаюся і ставлю його на стійку наважившись нарешті поглянути на Яворівського. 

— Авроро, ти мене боїшся, — і це не запитання. Твердження. Тільки воно хибне.

Те, що я відчуваю, коли він знаходиться поруч зовсім інше. Не можу пояснити. Для мене це надто складно.

Підношу горня до губ, роблю маленький ковток гарячої кави повністю ігноруючи його слова. Не знаю, що сказати. Не боюся, але почуваюся некомфортно. Це правда. Можливо, це через вчорашню розмову, точно сказати не можу.

— В тебе раніше були серйозні стосунки? — А ось це вже конкретне запитання. Неочікуване.

Гублюся. В пам'яті одразу спалахує спогад про Лісовського, а потім про його підлий вчинок. Не можу сказати про серйозність наших із ним стосунків однак проблеми після них виникли незабутні. 

— Пів року тому я зустрічалася зі своїм одногрупником, але недовго. Напевно, серйозних не було, — відповідаю тихо і дивуюся, що Яворівський взагалі зачепив цю тему.  

— З тим, що обідала вчора в кафе? — Його очі знову темніють і підозріло примружуються.

— Ні, — хитаю головою. — Я ж казала, що обідала з другом. Ми росли разом, знаємо одне одного з дитинства, — незнаю, навіщо уточнюю цей момент, але чомусь не хочеться, щоб Яворівський вважав мене брехухою. Як він взагалі міг подумати, що я зустрічатимусь з колишнім? 

— Значить, друг, — киває головою, а потім бере до рук чашку і відпиває трохи кави. — Авроро, — ставить горня на стійку спрямовуючи проникливий погляд на мене  — Я хотів би обговорити деякі деталі нашої з тобою угоди, — промовляє цілком серйозно, а я від його слів помітно напружуюся. — Мабуть, це треба було зробити ще вчора, щоб в майбутньому не виникало подібних інцидентів із журналістами. 

— Гаразд, давайте обговоримо, — псувати настрій з самого ранку мені зовсім не хочеться, тому я погоджуюся на пропозицію Яворівського. Відставляю чашку вбік, а сама готуюся уважно слухати свого "нареченого".

— Перший момент — звертайся до мене на ти. Так, як ти тепер виконуєш роль моєї нареченої, погодься, буде дивно, якщо в присутності інших людей ти називатимеш мене на "ви". Я, звісно, не "молодий обранець", але й старим себе вважати не звик, — мені, здається, що в цей момент Яворівський ледве помітно всміхається, а я лише киваю у відповідь. Подумки, я вже давно називаю його на "ти" і аж ніяк не вважаю старим. Данило, насправді, дуже привабливий, особливо коли не кричить, не гнівається і з його очей не сиплються іскри. Зараз, наприклад, він мені дуже подобається. Спокійний, виважений і… не старий. Цікаво, скільки йому років? На вигляд, трохи більше тридцяти, але я можу помилятися.

— Другий момент — коло твого спілкування, — поки я намагаюся вирахувати його вік, Яворівський продовжує. —  Мені б не хотілося, щоб ти спілкувалася з друзями чоловічої статі. Це не моя особиста забаганка чи ревнощі, зовсім ні. Сама бачиш, що тепер до нас із тобою прикута підвищена увага з боку журналістів і вони не завжди видають правду за дійсність перекручуючи те, що бачать. Якщо тобі байдуже на плітки, мені — ні. В мене вибори на носі, і я не зовсім згоден зі своїм піарником, який вважає, що гучні скандали навколо мене можуть підвищити мій рейтинг. 

— А стосунки зі мною… Ну, тобто, фіктивні стосунки, щось змінять? — Якщо чесно, я була дуже далека від політики і уявлення не мала, за яким принципом там усе побудовано. Просто, я більше не хотіла йому нашкодити адже проблеми, по-суті, в нього почалися через мене.

— Спочатку я гадав, що так, але зараз, в мене з'явилися величезні сумніви.

— Через вчорашню статтю, — шумно зітхаю я, але вдіяти нічого не можу. Хіба що, більше не підставляти його, але ж, як? Останнім часом в мене все йде не за планом. 

— Не тільки, — і знову цей проникливий погляд, через який, він, наче, намагається заглянути мені в душу. — Ти мене боїшся і це проблема, яку потрібно терміново вирішувати. Я не хочу, щоб на сьогоднішньому вечері ти виглядала, як перелякане звірятко.