Розділ 6.

Сьогодні, я прокидаюся дуже рано. Примружую очі від сліпучих променів сонця, які дістають до мене через шибку вікна і неохоче потягуюся. Вставати зовсім не хочеться, але я себе змушую. Повільно сповзаю з ліжка, йду в ванну кімнату, вмиваюся, чищу зуби.

Одягаю звичайні темні джинси, білу футболку з яскравим принтом, волосся збираю у високий хвіст, трохи підфарбовую вії тушшю і виходжу з кімнати. 

В будинку цілковита тиша, до якої мені, поки що важко звикнути. Яворівський, мабуть, ще спить, але перевіряти я не буду. 

Нашвидкоруч роблю бутерброд із залишків вчорашніх продуктів, швидко снідаю і виходжу у двір.

Автомобіль Яворівського відсутній, а це означає, що він вже поїхав. А от на мене, здається, вже чекає водій. Протирає ганчіркою капот іномарки, а коли помічає мене, швидко ховає її у багажник, вітається, а тоді запитує:

— Авроро Дмитрівно, куди сьогодні поїдемо? 

— В університет, — відповідаю, сідаючи на пасажирське сидіння. Водій обережно зачиняє за мною дверцята, а сам розміщується за кермом і заводить двигун. 

Значить, тепер в мене з'явився особистий водій? Досі не можу повірити, що їду в шикарному салоні авто насолоджуючись весняними краєвидами міста. Настрій помітно покращується, і, навіть ймовірна зустріч з деканом вже не здається чимось страшним чи жахливим. 

Автомобіль зупиняється на території університету і я неохоче покидаю затишний салон. Роблю глибокий вдих, розправляю плечі і з гордо піднятою головою прямую до входу в головний корпус.  

В коридорах, все, як завжди: повсюди шнуркують студенти, шум, метушня, наче, це не університет, а величезний вулик з бджолами. Посміхаюся сама до себе і радію, що скоро на одну бджолу-трудівницю стане більше. Насправді, я сумую за цим всім: за парами, за навчанням, за дурними жартами своїх одногрупників… Але, водночас, мене переповнює хвилювання.

Підходжу до дверей деканату, стукаю невпевнено, а тоді зазираю всередину.

— Добрий день, — вітаюся з секретаркою перереступаючи поріг кабінету. — Я хочу написати заяву на поновлення, — промовляю помічаючи зацікавлений погляд Тетяни Дмитрівни на собі.

— Добрий день, Авроро, — жінка приспускає свої окуляри, наче, в них вона гірше бачить, а тоді починає перебирати якісь папери. 

— Ось, зразок, — простягає мені аркуш, а потім ручку. Погляду з мене не зводить, і тепер я точно впевнена, що вона знає, хто за мене домовився. 

— Добре, — відповідає, беручи в руки написану мною заяву, а тоді додає, — декан просив передати, щоб ти до нього зайшла. 

— Коли? — Насторожуюся я, різко піднімаючись зі стільця. Адже я так надіялася, що ми не перетнемося. Принаймні, найближчі декілька… тижнів?

— Сьогодні, — промовляє вона. — Краще, вже.

— Гаразд, — погоджуюся неохоче, і, попрощавшись  виходжу в коридор відчуваючи, як моє хвилювання починає наростати.

Навіщо Лісовському зі мною розмовляти? Що він хоче почути, чи, можливо, сказати? Невже, ми тоді не все обговорили?

Вдихаю повітря на повні груди, а тоді стукаю в двері його кабінету. Може, його взагалі немає на місці, а я розхвилювалася?

— Увійдіть, — гаркає він, а в мене всередині все холоне від страху. 

— Добрий день. Тетяна Дмитрівна сказала, щоб я до вас зайшла, — тараторю на видиху опускаючи очі в підлогу. Сама не знаю, чому так поводжуся, адже я ні в чому не винна.

— Добре, що прийшла, — промовляє суворо. — Зважаючи на останні події, нам треба уточнити одне запитання. 

— Яке? — Одразу насторожуюся я і нервово ковтаю їдкий ком, що підкочується до горла.

— Твій перевід в іншу групу, — випалює він. — Мені здається, буде краще, якщо ви з Орестом будете навчатися подалі одне від одного.

— Це тому, що він знову спробує мене підставити підкинувши в сумку наркотики? — Здається, почувши ім'я його сина, я повністю втрачаю над собою контроль. У венах кипить гнів, який гарячою лавою починає розливатися і пульсувати по всьому тілу.

Лісовський міцно стискає щелепи і голосно вдаряє кулаком по столі. 

— Цить! — Кричить він пропалюючи мене своїм гнівним поглядом. А що? Неприємна правда? Як шкода, що мало хто знає, як було насправді! Він, тварюка, знає! І синка свого прикриває! 

— Якщо твій наречений дізнається про те, за що тебе відрахували — кине навіть не роздумуючи! Тому, моя тобі порада — тримай язик за зубами!

— Якщо мій наречений дізнається, хто мене підставив, боюся, хвилюватися доведеться вам! — Я більше не збираюся танцювати під дудку декана, тому вирішую трохи схитрувати.

— Чого ти добиваєшся? — Декан починає нервувати, а я, навпаки, набираюся хоробрості і випалюю прямо:

— Я просто хочу вчитися. У своїй групі. Але, ви праві. Нам з вашим сином краще не перетинатися, тому, будь ласка, переведіть його в іншу групу. Як би там не було, але ми з ним колись зустрічалися, а мій наречений — надзвичайно ревнивий, — поки Лісовський червоніє від сказу, шумно вдихаючи крізь розширені ніздрі повітря, я просто вискакую з його кабінету голосно гримнувши при цьому дверима. Адреналін зашкалює, серце гуркоче, наче божевільне, а ноги вихором несуть мене до виходу з університету.